Курсовая работа: Дослідження болгарського етносу

Курсовая работа: Дослідження болгарського етносу

Вступ

1. Формування території країни

2. Етнічна історія країни

3. Сучасна етнічна карта країни

4. Стан міжетнічних відносин на сучасному етапі розвитку Болгарії

Висновок

Список літератури

Сьогоденні болгари являються спадкоємцями великої європейської цивілізації, релігійні та історичн корені якої виходять із химерного переплетення фракійської, римської, візантійської, балканської, османської та слов’янської культур. Найдревніш сліди людини було знайдено в печерах Деветак та Бачо Кіро, неподалік від Дряновського монастиря, який сьогодні є місцем поклоніння та відвідин багатьох туристів.

Першими сучасну Болгарію населяли племена фракійців, які здебільшого були землеробами та пастухами, однак займались й іншими ремеслами. Про високий розвиток ювелірно справи свідчать численні археологічні знахідки на території Болгарії. У ІІІ тис. до н.е. в Болгарію вторглись племена кельтів, які протримали свою владу тут більше, як півстоліття. За войовничими кельтами на арені з’явились війська римлян, після чого Болгарія була поділена на дві римські провінції: Мізія та Фракія. Вже тоді вони увійшли в економічну та культурну сферу впливу Римсько Імперії, що позитивно позначилось на розвитку Болгарії. Після злетів і падінь, численних нападів зовнішніх ворогів Болгарія все-таки стала на власний шлях, сьогодні є однією з найпривабливіших країн, не лише завдяки хорошим природним умовам, сонячному морському узбережжю та величним схилам вічнозелених гір, але й завдяки багатовіковій історії, що залишила по собі пам’ятники архітектури, культурну спадщину, тисячолітні знахідки археологів.

Унікальний клімат, сусідство моря та гір, велика кількість мінеральних джерел та лікувальних грязей роблять Болгарію раєм для туристів на всі пори року. Найкраще місце для проведення відпустки, де кожен зможе знайти те, що шукає. Різноманітні пейзажі, нескінченні піски уздовж Чорноморського узбережжя, гірські ущелини, бурхливі ріки та тихі голубі озера, шум водоспадів та плескіт морських хвиль, кришталево-чиста вода мінеральних джерел. Болгарія славиться своїм гарячим літом, п’янким ароматом "Долини троянд", омитими сонячним дощем, виноградниками. А завдяки засніженим горам і безкраїм хвойним лісам, Болгарія отримала визнання "країни зимових чудес".

Болгарія славиться своїми виробами з шкіри, трояндовою олією, килимами, прикрасами різьбленням по дереву, кухонним посудом, барвистими вишивками, яскраво розфарбованою керамікою і коштовностями ручної роботи. Щодо болгарської кухні, то гостям цієї країни слід обов’язково покуштувати національні страви (гострі, переважають овочі, приготовані на легкому вогні, подаються у глиняному посуді) та болгарське вино почали його готувати ще фракійці, що поклонялися богу вина Севаціосу. Зараз найвідоміші винні погреби знаходяться в Софії, Варні, Помор’ї, Плевені, Лясковіце. Вина "Melnik" цінуються у всьому світі, як болгарський коньяк.

Велике скупчення архітектурних пам’яток, монастирів, церков, картинних галерей, музеїв; проведення щорічних фестивалів, самобутні традиції та гостинність жителів роблять Болгарію цікавою та привабливою для відвідувачів.

З 1908 —Болгарія незалежна держава.

У 1912—1913 брала участь в Балканських війнах, в результаті яких отримала за рахунок імпер Османа територіальні придбання в Македонії і Фракії і вихід до моря Егейському.

У Першій світовій війні виступила на стороні Німеччини. Зазнавши поразка, позбулася значно частини своєї території і виходу до моря Егейському. 2 жовтня 1918 на престол вступив цар Борис III після зречення свого батька царя Фердінанда. Після 1920 р. Болгарія стала одним з найбільших центрів Російської Білої еміграції. Аж до 1944 р. в Болгарії діяв 3-й Відділ Російського Загально-військового Союзу. У періодах між війнами, цар Борис III успішно відображав атаки різних урядів, як намагалися відібрати владу у монарха і зробити монархію чисто формальною.

На початок Друго світової війни цар Борис III прагнув забезпечити нейтралітет Болгарії. Але зважаючи на вплив Німеччини, що посилюється, Болгарія стала на її сторону у війні, що принесло Болгарії повернення північно-східної області Добруджа, належної Румунії, відібраної після невдалої Другої балканської війни. Не дивлячись на (символічне) участь у війні цар Борис III всіляко намагався зберегти Болгарію від будь-яких військових дій і в 1943 році він встиг засудити бажання Німеччині про депортацію 50 000 болгарських євреїв. У березні 1941 залучена в Берлінський пакт 1940, на її територію були введені німецькі війська.

Тодор Жівков, генеральний секретар ЦК БКП (1954—1989).

У серпні 1943 року цар Борис III раптово помер після зустрічі з Гітлером (виникли чутки про його отруєння). Після смерті царя на престол вступив його шестирічний син Сімеон II. Фактично державою стали управляти його регенти. Правління юного царя було недовгим — йому довелося разом з сім'єю бігти до Єгипту, а потім до Іспанії, оскільки після референдуму 15 вересня 1946, проведеного під наглядом окупаційної Радянської армії, була проголошена Народна Республіка Болгарія. Республіка розвивалася по соціалістичній дорозі аж до кінця 1989 років, коли країна вийшла з-під впливу СРСР. По деяких оцінках, за час правління комуністів, в країні було страчено 2700 чоловік і тисяч чоловік були відправлені до трудових таборів.

10 листопада 1989 року в Болгарії почалися глибокі економічні і політичні реформи. З 15 листопада 1990 року країна називається Республікою Болгарією. 2 квітня 2004 року Болгарія увійшла до НАТО, а 1 січня 2007 року — до Євросоюзу.

Постсоціалістичними президентами Болгарії були Петро Младенов, Желю Жельов, Петро Стоянов, Георгій Пірванов.

В середині 1990-х у влади були соціалісти. У 2001-2005 прем'єр-міністром Болгарії був колишній цар Сімеон II (Сімеон Сакськобургготський), що очолює власну партію Національний рух "Сімеон Другий". З серпня 2005 року по липень 2009 при владі перебував коаліційний уряд на чолі з соціалістом Сергієм Станішевим. До складу кабінету Станішева також входили представники партії Сімеона Сакськобургготського і Руху за права і свободи Ахмеда Догана.

На парламентських виборах 2009 і соціалісти і ліберали Сімеона потерпіли серйозну поразку. Більшість місць завоювала нова партія "ГЕРБ", очолювана харизматичним Бойком Борісовом. Ця партія, хоча і є досить популістською в своїй риториці, але по суті її ідеологія — радикальний лібералізм. "ГЕРБ" виступає за вропейський вибір для Болгарії і подальшу її участь в атлантичній для євро співпраці. 27 липня 2009 кабінет під керівництвом Бойка Борісов приступив до своїх обов'язків.

Болгарія або Республіка Болгарія - держава, розташована в південно-східній частині Європи, займає північно-східну частину Балканського півострова. Болгарія граничить на півночі з Румунією, на сході - з Чорним морем, на півдні - з Туреччиною Грецією, на заході - з Югославією і Македонією. Болгарія є одній з найменших країн в Європі.

Столиця найбільше місто Болгарії - Софія.

Форма правління Болгарії - парламентська республіка.

Територія Болгарії - 110 910 км2.

Населення Болгарії - 7 450 349 чіл.

Щільність населення Болгарії - 67 чіл./км2.

Офіційна мова Болгарії - болгарська.

Релігія Болгар - християнство православного толку.

Етнічний склад населення: болгари - 87%, турки - 9%.

Грошова одиниця Болгарії - болгарський лев.

Етнос булгар.

Походження етнічно-мовна приналежність булгар.

Згідно найбільш поширеному погляду, булгари були частиною огурского масиву племен, що спочатку мешкали в Центральній Азії і званих в китайських джерелах тиелэ. З цієї точки зору булгари були одній з найраніших тюркських груп, що просунулися до Європи в ході Великого переселення народів. Булгарська мова належить до західно-тюркських мов і разом з вимерлим хазаром і сучасним чуваським склада х особливу, найбільш архаїчну, групу.

Древня батьківщина булгар згідно опису Середньої Азії з вірменського географічного атласу "Ашхарацуйц", реконструкція академіка С. Т. Еремяна.

У 1990-і рр. серед частини болгарських істориків отримала популярність теорія східно-іранського походження булгар. Згідно цьому погляду древні булгари були раномовні і мешкали в зоні, лежачій між західною частиною Гіндукушу, Парапамізом і річкою Оксусом, — (Аму або Хигон), що відділяла її від лежачо північніше Согдіани. В давнину ця місцевість називалася Бактрія (греч.), або Балхара, із столицею в місті Балх. Звідси болгарські історики виводять етнонім "болгари", залучаючи той факт, що булгар вірменські джерела називали булхи, а також згадки в індійських джерелах народу балхики і батьківщина булгар в горах Імеона (де була Бактрія) в ранесередньовічних джерелах. Також як обгрунтування притягується антропологія, деякі дані якої дозволяють передбачити походження булгар від палеоєвропеоїдних груп населення. Прибічники теорії вважають, що древні булгари на початковому етапі говорили на східно-іранській мові, але потім змінили його на тюркську мову. За межами Болгарії ці теорія не набула помітного поширення.

У середньовічних джерелах як азіатська прабатьківщина булгар фігурують Імеонські (Імейські) гори, що традиційно ідентифікуються з пограничним районом між Афганістаном Таджикистаном.

У вірменському географічному атласі VII століття "Ашхарацуйц", складеному на підставі більш древніх відомостей, плем'я булхи, поміщається поряд з саками массагетами. Агафій Мірінейський, розповідаючи про набіг хана Забергана в 558 році, дав короткий опис древньої історії "гунів" (булгар), що мешкали колись в Азії за Імейськой горою:

"Народ гунів колись мешкав довкола тієї частини Меотідського озера, яка звернена до сходу, жив на північ від річки Танаїса, як і інші варварські народи, які мешкали в Азії за Імейськой горою. Всі вони називалися гунами, або скіфами. По племенах же окремо одні з них називалися котригурами, інші утигурами."

Феофілакт Симокатта в описі воєн між племенами Тюркського каганата локалізував батьківщину уннугуров (предполож. булгарское плем'я) в Согдіане (рівнинна область на кордоні Афганістану, Узбекистану і Таджикистану, охоплена Гіндукушем): "Лише Бакаф, колись побудований уннугурами, був зруйнований землетрусом, і Согдіана випробувала на собі і мор і землетрус."

Михайло Сирієц передав легенду про трьох братів "скіфах", що вийшли від гори Імаон (Памір, Гіндукуш, Тянь-шань) в Азії і що дійшли до Танаїса (Дона). Представля нтерес згадка разом з булгарами деяких пугуров, можливо вищезазначених "пугу" з китайських джерел (гіпотетичне припущення):

"У той час три брати з Внутрішньої Скіфії вели з собою тридцять тисяч скіфів і за шістдесят днів пройшли дорогу від гори Імаона. Вони йшли в зимовий час, аби знаходити воду, і досягли Танаїса і морить Понтійського. Коли вони досягли кордонів ромеев, один з них, на ім'я Булгаріос, узяв з собою десять тисяч мужів відокремився від своїх братів. Він пересік річку Танаїс і підійшов до Дунаю, що впадає в море Понтійськоє, і послав (своїх представників) до Маврикія просити дати йому область, аби оселитися в ній і стати допомогою ромеев. Імператор надав йому Дакию, Верхню і Нижню Мезію. Вони влаштувалися там і стали охороною для ромеев. І ромеи назвали їх булгарами.

Другие два брати прийшли в країну аланов, звану Барсалія (Берсилія) і міста якої були побудован ромеями, наприклад Каспій, що іменується ворота Тораяна (Дербент). Булгари пугуры, що населяли ці місця, в старі часи були християнами. І коли іноземц почали правити цією країною, вони стали називатися хазарами по імені старшого з братів, якого звали Хазаріг (Казаріг)."

Рання історія булгар. IV—VI ст.

Найраньша ретроспективна згадка про булгарах міститься у вірменського історика V століття Мовсеса Хоренаци. За його словами при вірменському царі Аршаке I, синов Вагаршака, булгари оселилися у вірменських землях: "В дні Аршака виникла велика смута в ланцюзі великої Кавказької гори, в Країні булгаров; багато хто з них, відокремившись, прийшов в нашу країну." Час правління Аршака I датується 1-ою половиною II ст до н. э., що викликає сумнів істориків в достовірності даного повідомлення. Мовсес Хоренаци посилається на ранішого літописця Мари Абаса Катіну, що жив найпізніше на рубежі III—IV ст.

Перша згадка про булгарах в синхронному джерелі міститься в анонімній латинській хронографії 354 роки, де в списку племен і народностей причорномор'я і Прікаспія (нащадків Сіма) на останньому місці називаються булгари (Vulgares).

Далі свідоцтва про їх активність зникають з джерел аж до розпаду імперії Гуна. Це дає підстави передбачати, що булгари входили в той величезний союз племен, який сучасники менували гунами.

Булгари і гуни.

У ранній середньовічній історіографії просліджується плутанина булгарских племен з гунами, що залишили незгладимий слід у сучасників своїми руйнівними походами середини V століття. Захар Рітор в своїй "Церковній історії" (середина VI століття) відносить всі племена (включаючи "бургар"), що проживають на північ від Кавказу в Прікаспії, до гунів. Проте Іордан розділя булгар і гунів, описуючи в середині VI століття місця їх розселення: "Дал за ними [акацирами] тягнуться над Понтійським морем місця розселення булгар, яких вельми прославили нещастя, [доконані] по гріхах нашим. А там і гуни, як плодовитейшая поросль зі всіх найсильніших племен..."

Джерела середини VI століття, розповідаючи про набіги кочівників в 50-е—70-е роки VI століття, згадують або булгар, або племена гунів утигуров і кутригуров (пізніше оногуров). З кінця VI століття в Європі ці назви племен починають замінюватися етнонімом булгари, а з VII століття остаточно використовується лише назва булгар. Відсутні переконливі свідоцтва сучасників, які дозволили б однозначно дентифікувати утигуров і кутригуров як булгарские племена, проте більшість сториків схиляються до такого висновку на підставі пізніших свідоцтв і аналізу синхронності подій.

Кутрігури мешкали між вигином нижнього Дніпра і Азовським морем, контролюючи у тому числі степи Криму аж до стенів грецьких колоній на півострові. Утрігури розселилися по берегах Азова в районі Таманського півострова.

Булгари на Дунаї. V—VI ст.

Перше свідоцтво про появу булгар на Балканах міститься в хроніці VII століття Іоана Антиохійського: "Два Теодоріха знову наводили в сум'яття справи ромеев спустошували міста біля Фракиі, змусивши Зенона вперше схилитися до союзу з так званими булгарами." Союз візантійців з булгарами проти остготов датується 479 роком.

Незадовго до того булгари з'явилися на Дунаї. Замітка на полях болгарського перекладу грецько віршованої хроніки Костянтина Манассиі (XII століття) відносить переселення до 475 року.

В цей час булгари ведуть кочовий спосіб життя. Вони періодично непокоять кордони Візантійсько мперії. Перший набіг на Фракию відмічений в 491 або згідно хроніці Марцелліна Коміта в 499 році.

У 502 роц булгари повторюють набіг на Фракию, а в 530 році Марцеллін Коміт помічає про поразку булгар від візантійців. Незабаром булгари стали здійснювати набіги в союзі із слов'янськими племенами, які вперше відмічені в письмових джерелах з початку VI століття.

У 539—540 роках булгари проводять рейди по Фракиі до эгейскому побережжя і по Іллірії до Адріатичного моря. В той же час значне число булгар поступає на службу до мператора. Наприклад, в 537 загін булгар бере участь в наданні допомоги візантійському гарнізону, обложеному готами в Римі. Відомі випадки і ворожнеч між двома основними племенами булгар, які уміло розпалювала візантійська дипломатія. Аби забезпечити свої кордони від дуже неспокійних сусідів, якими були кутригуры, імператор Юстініан за допомогою багатих дарунків і грошей направив проти них сили східної гілки булгар — утигуров. У результаті кутригуры зазнала поразка, але незабаром два племена знов змогли об'єднатися проти мперії.

Близько 558 орди булгар (в основному кутригуры) під буттям на чолі хана Забергана вторгаються до Фракию і Македонії, личать до стін Константинополя. І лише ціною великих зусиль візантійцям удається відкинути сили Забергана назад. Але військо хана все ще сильно і представляє велику небезпеку для столиці імперії. Не дивлячись на це булгари повертаються в свої степи. Причиною тому служать вісті про появу на схід від Дона невідомої войовничої орди. Це були авари, очолювані каганом Баяном.

Візантійськ дипломати негайно використовували аварів для боротьби проти тих, що напирають на Константинополь булгар. Натомість новим кочівникам пропонуються грош землі для поселень. Хоча аварська армія і небагаточисельна (за деякими даними 20 тис. вершників), вона виявляється сильнішою. Можливо, тому сприяє тяжке положення аварів — адже вони рятуються втечею від тюрків, що йдуть услід за ними (тюркютов). Першими піддаються нападу утигури (560), потім авари пересікають Дон і вторгаються в землі кутригуров. Хан Заберган стає васалом кагана Баяна. Подальша доля кутригуров тісно пов'язана з політикою аварів.

Створення болгарських держав. VII—VIII ст.

Після відходу аварів в Паннонію і ослабіннях Тюркського каганата, який із-за внутрішніх неладів втратив контроль над своїми західними володіннями, булгарські племена знов дістали можливість заявити про себе. Їх об'єднання пов'язане з діяльністю хана Кубрата. Цей правитель, що очолював плем'я онногуров (уногундуров), з дитинства виховувався при імператорському дворі в Константинополі і за деякими джерелами в 12 років був хрещений(проте із цього приводу до цих пір йдуть спори).

У 632 році він проголосив незалежність від аварів і встав на чолі об'єднання, що отримало у візантійських джерелах назву Велику Болгарію. Її територія займала Нижн Прікубанье і Східне Приазов'я, по інших оцінках зону від Ставропольсько піднесеності і Фанагорії до Південного Буга. Близько 634—641 Кубрат уклав дружній союз з візантійським імператором Іраклієм.

Після смерт Кубрата (ок. 665), його імперія розпалася, оскільки була розділена між його багаточисельними синами. Цим розділенням скористалися хазари. Старший син Кубрата — Батбаян залишився в Приазов'ї і став данником хазар. Інший син, Котраг, пішов зі своєю частиною племені на правий берег Дона. Третій син, Аспарух, під тиском хазара пішов зі своєю ордою на Дунай, де підпорядкував місцеве слов'янське населення, поклавши початок сучасної Болгарії. Змішення булгар із слов'янами і залишками місцевих фракийских племен привело згодом до виникнення нинішнього болгарського етносу.

Ще двоє синів Кубрата — Кувер (Кубер) і Альцек (Алцек) пішли в Паннонію, до аварів. Одна група булгар, керованих Кувером, грала важливу роль в політиці Аварського каганата. В період утворення Дунайської Болгарії Кувер підняв заколот перейшов на сторону Візантії, оселившись в Македонії. Згодом ця група, мабуть, увійшла до складу дунайських болгар. Інша група на чолі з Альцеком втрутилася в боротьбу за престолонаслідування в Аварському каганате, після чого була вимушена бігти і просити притулки у франкского короля Дагоберта (629—639 рр.) в Баварії, а потім оселитися в Італії біля Равенни. До кінця VIII століття ц булгари зберігали свою мову.

Фракійці.

Походження.

Ряд дослідників ототожнює предків фракійців з носіями сабатиновської, або белогрудовської культури. Оскільки фракійці є індоєвропейцями, то їх предки могли виявитися на Балканах лише після розгрому Трипільської культури (Тріполье-Кукутень). У II тис. до н.е. відокремилися на Карпатах від інших індоєвропейців і тоді ж мігрували на південний берег Дунаю.

Історичні област фракійців

* Фракія (Болгарія і європейська Туреччина)

* Дакія (Румунія)

* Віфінія (північно-західна Анатолія)

* Мізія (північно-західна Анатолія)

Історія.

Формування поширення фракійців до Малої Азії відноситься до епохи міграцій народів моря.

До V століття до нашої ери фракійці заселяли північний схід Балкан і землі, прилеглі із заходу до Чорного моря. Геродот в 5-ой книзі назвав їх другими (після індійців) за чисельністю на відомому світі, і потенційно найпотужнішими у військовому план якщо вони припинять внутрішні склоки. У ту епоху фракійці були роз'єднані на велику кількість ворогуючих племен, про їх внутрішні війни барвисто повідав Ксенофонт в своєму "Анабасисе". Проте фракійцям удавалося створити на деякий час неміцні держави, такі як Одрісськоє царство, найбільше в Європі V ст до н. э., і в римський час: Дакія на чолі з Буребістой.

Кінець кінцем, більшість фракійців перейняли грецьку (в області Фракії) і римську культури (Мезія, Дакія і т. д.) і по суті стали підданими цих держав.

Проте, невелик групи фракійців існували і до переселення слов'ян на Балкани в VI-м столітт нашої ери, так що теоретично, частина фракійців могла стати слов'янами.

3. Сучасна етнічна карта країни

Болгарський етнос в Болгарії

Болгари (болг. българи) — південнослов'янський народ, що виник в період раннього середньовіччя в результаті злиття булгар з балканськими слов'янами і залишками місцевого населення Балкан, перш за все фракійців. Свою назву етнонім отримав від булгар. Основне населення Болгарії. Живуть на Україні, Молдавії, в пограничних з Болгарією районах Румунії, Греції, Туреччини, а також в Північній і Південній Америці. Чисельність в Болгарії понад 7,2 млн чіл. (кінець 1965). За межами країни найкрупнішу групу складали болгари в СРСР (324 тис. чол., перепис 1959).

Переклад етноніма болгари/булгари.

Існують різн версії походження назви болгари. Згідно однієї з теорій, слово болгари з тюркського переводиться як "повсталі". Згідно теорії Гесера Курултаєва первинною формою є "Балгар", яка потім переходить в "о" в слов'янському перекладі (напр. в старо-болгарському літописи). Бал-/балч- означає ГОЛОВА, ГОЛОВНОЮ, а "-гар" — "рід", "народ". Тобто болгар (балгар) = "Головний народ". Існує варіанти розшифровки слова болгар за допомогою татарської мови, де "бай", "баил" це БАГАТИЙ, ЗНАТНИЙ, ПАН або "бойлиг-байлиг" - БАГАТСТВО, ЗНАТНІСТЬ, а "ар-ире" це ЛЮДИНА, ЧОЛОВІК, тобто болгар - це ЗНАТНИЙ ЧОЛОВІК або просто ПАН, а також за допомогою чуваської мови, де "пул-" (у татарській вимові це ж слово звучить як "бул-") означає БУДЬ, а "-кар" (у татарській вимові звучить також) - ДРУЖНИЙ, тобто болгар (пул кари) — це заклик до єдності "Будь дружний".

Турецький етнос Болгарії.

Турецьке населення по областях Болгарії

Турки в Болгар (також болгарські турки; болг. Б'лгарськи турци; тур. Bulgaristan'daki Turkler "Булгарістандаки Тюрклер") — друга за чисельністю етнічна, мовна і релігійна група у склад населення сучасної республіки Болгарії після власне болгар. По останньому перепису населення 2001 року турки складали 9,4 % населення країни або 746,664 людини. По віросповіданню — мусульмане-суніти. Проживають компактно на південному сході країни (Фракія); у місті Кирджалі складають 62 % населення. Багато турок проживає також в таких містах як Разград, Галасливий, Силістра і в сільській місцевості на північному сході країни (Південна Добруджа (на болг.)). Рідна мова — турецька, багато хто володіє також болгарською, російською, німецькою і ін. мовами. Болгарські турки південного сходу країни — нащадки турецьких переселенців (ерюки) і отуречених болгар на Балканах часів імпер Османа; на північному сході країни — нащадки кочових тюркських племен найрізноманітнішого походження (турки, кумани, печеніги, половці, гагаузи, кримські татари, уруми, різного роду мухаджири і інш.).

Довгий час займаючи привілейоване положення в товаристві Болгарії Османа, мусульмани взагалі і турки зокрема вимушені були змиритися з втратою політичної влади після незалежності Болгарії в 1878 році і поступовим проведенням політики болгарізації в країні. Особливу популярність здобула кампанія уряду Жівкова, відома як Возродітельний процес, в ході якої турок змушували змінювати імена на болгарських. Багато хто з них вважав за краще переїхати до Туреччини, де в даний час проживає 326 тис. турецьких уродженців Болгарії. Проте, турки зробили величезний вплив на побут, культуру, фольклор і мову болгарського народу. В даний час турецькі партії ("Рух за права і свободи") представлені в уряді країни, де багато хто з них заблокував проект визнання геноциду вірмен в Болгарії.

4. Стан міжетнічних відносин на сучасному етапі розвитку Болгарії

Сучасні болгари як народ виникли в результаті змішення трьох етносів, що існували раніше: т.з. булгар (тюркського етносу), племен слов'ян, що мешкали на землях нинішньо Болгарії, куди прийшли булгари, і що жили на землях нинішньої болгарсько держави фракійців.

Після остаточного отримання незалежності в 1908 році, помаки виявилися в незвичному для них (після п'яти століть правління Османа) переважно християнському, славяномовно державі. Що залишилися в Болгарії помаки при цьому є перехідною (буферною) групою між власне болгарами і турками, що проживають в країні (см.: Турки в Болгарії). При цьому, на відміну від Туреччини, помаки демонструють деяку внутрішньоетнічну замкнутість общини і бажання зберегти традиційний сільський устрій в місцях компактного мешкання на південь від Пловдіва.

Помаки (болг. помаци, тур. Pomaklar произн.: "помаклар") — найменування болгаромовно етнічної групи змішаного походження, історичній Фракії, що проживає на території, і що сповідає іслам. Етнографічна картина помаків досить складна. Після розділу Фракії в результаті Балканських воєн 1912—1913 років між незалежними державами Болгарією, Грецією і Туреччиною, і її переділу після Першої світової війни, помаки стали одним з розділених народів. Сучасні помаки живуть переважно на півдні і південному сході Болгарії, в основному в Родопських горах на південь від Пловдіва і в Пірінськой Македонії. Значна кількість помаків проживає також в сусідніх регіонах Греції, особливо в ном Ксанті (Західна Фракія). Больша частина общини в Туреччині асимілює. Загальна чисельність по оцінках в цих трьох країнах — до 500 тис. чоловік.

Значно складніша ситуація склалася в Фракії, оскільки до власне міжетнічних проблем цього регіону, особливо після здобуття Болгарією державної незалежності, додалися нові чинники, в тому числі внутрішньо- й зовнішньополітичні, які суттєво ускладнюють успішне вирішення проблем, що накопичуються. Один із таких чинників пов'язаний з десятилітньою історією сепаратизму, яка суттєво вплинула й продовжує впливати не тільки на взаємовідносини болгар і помаків, як становлять у Фракії більшість. Труднощі успішного вирішення цієї проблеми пов'язані не тільки й, можливо, не стільки з відсутністю достатньої кількост матеріальних ресурсів і політичної волі керівництва Болгарії та Фракії, а й із відсутністю справді глибокого усвідомлення суспільством суті цієї проблеми. Так, в ешелонах влади, як і раніше, усталилася тенденція розглядати ситуацію з помаками тільки в межах проблеми раніше депортованих осіб і їхніх нащадків, які були піддані репресіям за національною ознакою й нині повертаються в місця колишнього помешкання. Очевидно, що всі спроби вирішити цю проблему, виходячи з такої позиції, приречені на невдачу. Водночас представники інших національних меншин, яких теж було депортовано з Болгарії (етнічних німців, вірменів, греків) часто-густо намагаються звести проблему облаштування та інтеграц раніш депортованих лише до кількісних оцінок і, відповідно, до потреб репатріантів, які належать до різних національних груп, наполягаючи на тому, що немає принципової різниці в підходах до вирішення проблем помаків та інших потерпілих етносів. Тому дозволю собі коротко повторити одну з основних вимог помаків, яка полягає у визнанні їх не просто однією з національних меншин Болгарії, що мешкає в основному на території Фракії, а корінним народом з усіма похідними наслідками, в тому числі правом на так зване внутрішнє самовизначення, на створення та легалізацію спеціальних інститутів і механізмів, які дозволять їм самим реально впливати на долю свого народу. Останніми роками, особливо після ухвалення Конституції Болгарії, значно зросло розуміння того, що помаки не просто національна меншина або етнічна група, а дійсно цілісний народ. Досить простежити за риторикою публічних виступів будь-якого рівня, тепер незмінно фігурує саме таке формулювання, як "помакський народ".

У чому ж все-таки суть специфіки фракійської проблеми? Очевидно, її можна означити тим, що цей народ переживає нині найкритичніший період своєї історії, - період, коли вирішується питання про те, чи зможе він реалізувати шанс на своє відродження як самобутня етно-культурна спільнота, що склалася історично, тобто саме як народу, чи як меншина, яка не має достатніх важелів політичного й економічного впливу, стане приреченою на поступову асиміляцію та зникнення, розчинення в більшості інонаціонального населення півострова. Такий результат став би найбільшою трагедією не тільки для самого народу, не тільки для Болгарії, але й для всього людства. При цьому треба врахувати, що сама ймовірність такого песимістичного прогнозу викликає різку реакцію опору народу з яскраво вираженою етно-культурною самоідентифікацією, існування якого опинилося під загрозою. Можна сказати, що за таких умов відбувається загострення колективного інстинкту самозбереження, властивого, як показують події останніх десятиліть у всіх куточках земної кулі, не тільки окремим індивідуумам, а й групам, об'єднаним спільною історичною долею, традицією, мовою, культурою, релігією й іншими чинниками, які визначають їхню ідентичність. Повсюдне поширення такого явища, як прагнення великих, а особливо малих народів наново ствердити й забезпечити розвиток власної ідентичності, змушує розглядати його не як низку раптових збігів, а як закономірність, що, можливо, виникає у відповідь на загрози швидкоплинного процесу глобалізації, одним із наслідків якого може бути надмірна гомогенізація й уніфікація, що несе в собі реальні загрози для всього людства як біологічного виду.

Етнонаціональн процеси та рухи завжди виступали могутнім чинником розвитку цивілізації. На початку нового, третього тисячоліття вони не лише зумовили докорінні зміни як регіонального, так і глобального масштабу, а й призвели до величезних конфліктів і жертв. Для сучасної епохи характерне тяжіння до національної суверенізації в органічній дності із забезпеченням гармонізації етнічних інтересів і потреб на основ демократичних, гуманістичних принципів, загальнолюдських вартостей. І цілком очевидно, що від того, як розвиватимуться ці процеси, як етнополітика різних держав зможе забезпечувати прогнозування й регуляцію останніх, значною мірою залежатимуть майбутнє людства, його перспективи як неповторного феномена у Всесвіті. Людство складається з багатьох різних етносів, тобто народів. Давньогрецький термін "етнос" етимологічно означає "народ", "плем'я", "зграя", "натовп", "група людей" тощо. Причому давні греки, відрізняючи себе від негреків, саме останніх називали етносами. У такому розумінні діставали відображення культурно-побутові відмінності негреків. Вітчизняним еквівалентом цього терміна стало слово "народ". Причому цим словом стали означувати "своїх", а терміном "етнос" — "чужих", інородців. Нині "етнос" вживається як науковий термін для визначення всіх типів етнічних спільнот, а "народ" набув соціально-політичного геополітичного значення. У сучасній науці склалося принаймні два трактування етносу. Представники етнографічної школи розглядають етнос як певну соціально-історичну систему, інші вчені — як форму існування Homo sapiens, тобто як природний феномен. Визнання за етносом соціально-історичної сутност дає змогу розглядати і будувати перспективу його розвитку, визначати певні його етапи, ступені зрілості тощо. Природознавчий підхід потребує аналізу впливу географічного ландшафту на етнос, ролі етнічних контактів, на виявлення манентних механізмів розвитку етносів.

1.       Драгунский Д. В. Навязанная этничность // Полис– 1993 – № 5 – С. 27.

2.       Дробижева Л. М. Социально-культурная дистанция как фактор межэтнических отношений // Идентичность и конфликт в постсоветских государствах. – М. 1997.

3.       Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. К.1997

4.       Конфликтная этничность и этнические конфликты. – М., 1994. – С. 4 – 14.

5.       Кушнер П. И. Этнические территории и этнические границы. М., 1951. – С. 18.

6.       Основи етнодержавознавства. К. 1997

7.       Основи політології: Навчальний посібник.-3-є вид., перероб. і доп. – К.: Товариство "Знання", КОО, 2005.-427 с.

8.       Політологія: Підручник/І.С. Дзюбко, К.М. Левківський, В.П. Андрущейка та ін.-К.: Вища шк., 1998.-415 с.

9.       Попов А. А. Причины возникновения и динамика развития конфликтов // Идентичность и конфликт в постсоветских государствах. – С. 280.

10.    Соколовский С. В. Парадигмы этнологического знания // Этнографическое обозрения – 1994 – №2 С. 8

11.    Тишков В. А. Идентичности и культурные границы // Идентичность и конфликт в постсоветских государствах. –М., 1997.

12.    Тишков В. А. Этнический конфликт в контексте обществоведческих теорий // Социальные конфликты: экспертиза, прогнозирование, технологии разрешения. Вып. 2 . Ч. 1 М., 1992. – С. 36; Дробижева Л. Н. Интеллигенция и национализм. Опыт постсоветского пространства // Этничность и власть в полиэтнических государствах. – М., 1994. – С. 71 – 84.