Курсовая работа: Масштаби, напрями і наслідки міжнародної міграції робочої сили

Курсовая работа: Масштаби, напрями і наслідки міжнародної міграції робочої сили

Міністерство освіти і науки України

Черкаський національний університет

імені Богдана Хмельницького

Кафедра економічної теорії та міжнародної економіки

Курсова робота

на тему: “Масштаби, напрями і наслідки міжнародної міграц робочої сили”

Черкаси-2009

Зміст

Вступ

1.   Теоретичні аспекти міжнародно міграції робочої сили

2.   Україна в міжнародному рус трудових ресурсів

3.   Проблеми міграції робочо сили та шляхи їх вирішення

Висновки

Перелік використаної літератури

Вступ

Міжнародна міграція робочої сили нині охоплює весь світ. Міжнародна міграція робочої сили є однією з об’єктивних підстав становлення цілісної світогосподарської системи. Водночас проблема вільної міграц найнебезпечнішою для урядів як в політичному, так і в соціальному аспекті. Міжнародна міграція робочої сили викликається чинниками внутрішнього економічного розвитку кожної окремої країни і зовнішніми чинниками. Традиційно в якості основної причини виділяють економічну причину міжнародної трудово міграції, пов’язану з масштабами, темпами та структурою накопичення капіталу.

Кінець XX ст. став переломним етапом в історії України. Становлення ринково економіки та розбудова незалежної держави призвели до кардинальних змін в усіх сферах суспільного життя. На цьому тлі значних трансформацій зазнали міграційні процеси. Зокрема, протягом останнього десятиліття помітно знизилась нтенсивність стаціонарної міграції (яка пов'язана зі зміною прописки реєструється державною статистикою). Водночас широкого розвитку набула майже відсутня за радянських часів форма міграційного руху населення — трудова міграція.

Міграція робочої сили для України на даний час має переважно негативні наслідки. Мігрують, як правило, висококваліфіковані спеціалісти, але лише невеликий відсоток їх має гарантовану роботу і відповідні та трудов гарантії. Виїжджають за кордон у пошуках роботи молоді люди без певного рівня кваліфікації, які згодні на будь-яку роботу і низьку платню без усяких гарантій. Згубним для економіки країни, для формування її науково-технічного потенціалу є виїзд за кордон науково-технічних кадрів та підготовлених на сучасному рівні молодих спеціалістів. Це може негативно вплинути на темпи відновлення економіки України. Тому дослідження теми: „Масштаби, напрями наслідки міжнародної міграції робочої сили” є досить актуальною на сьогодні.

Метою курсової роботи є аналіз світової міграції робочої сили та місце України в ній.

Завданням даної роботи є:

–          з’ясувати теоретичні аспекти міжнародної міграції робочої сили;

–          проаналізувати Україну в міжнародному русі трудових ресурсів;

–          розкрити суть проблем міграції робочої сили та визначити шляхи їх вирішення.

При написанні курсової роботи були використані методи діалектичного матеріалізму і порівняння, аналізу і синтезу, а також індукц дедукції та ін.

Під час написання курсової роботи було використано наукові прац Фоміна С., Сохорукова А., Позняка О., Новицького В.М., Мельника С. та ін.

1. Теоретичні аспекти міжнародної міграції робочої сили

Друга половина XX ст. характеризується різким зростанням міжнародної міграції з економічних причин. Хоча сучасним міграціям властиві, порівняно з великим переселенням народів у минулому, відносно скромніші розміри, але, враховуючи їх високу територіальну концентрацію й специфіку використання прац працівників-мігрантів, вони відіграють досить суттєву роль у систем міжнародних економічних відносин, слугуючи засобом міждержавного перерозподілу робочої сили в межах всесвітнього господарства.

Міграція означа переміщення, переселення. Поряд з рухом товарів, послуг і капіталів міграція робочої сили являє собою рух цього важливого фактора виробництва у міжнародному масштабі. Міграція робочої сили — переселення працездатного населення з одних держав до інших строком більше ніж на рік, викликане причинами економічного чи ншого характеру. [1, 353]

Міжнародна міграція робочої сили має давню історію. Ще за кілька тисячоліть до нашої ери велик маси людей „переїжджали на роботу за кордон”. Велич держав Стародавнього світу (Єгипту, Вавилона, Персії, Греції, Риму та ін.) було створено працею рабів, як походили з інших країн. Головна особливість стародавньої міграції робочої сили полягала в її примусовому характері.

Епоха середньовіччя, особливо раннього, характеризується різким послабленням міжнародної міграц робочої сили порівняно з античністю. Найбільш розповсюдженими в цей період були військова” форма міграції та міжнародний ринок найманої. Ця форма міграц була особливо популярною в Західній Європі.

Могутнім поштовхом до масової міграції робочої сили стали Великі географічні відкриття і розвиток капіталізму в Європі. Цей період масової міграції робочої сили з кінця XV ст. до 60-х років XIX ст. прийнято вважати періодом первісної або „старої” міграції.

Наступний період міжнародної міграції робочої сили (який часто називають періодом „ново міграції”) тривав з 60-х років XIX ст. до Другої світової війни. Цей період, як і попередні, також мав свої особливості і характерні риси. [1, 354]

Масова міграція населення стала одним із характерних явищ життя світового співтовариства друго половини XX ст. і особливо його 90-х років.

В наш час міжнародна міграція робочої сили насамперед зумовлена:

1) швидким зростанням населення нашої планети;

2) нерівномірністю економічного розвитку країн світового співтовариства.

3) розвитком сучасно науково-технічної революції;

4) соціально-політичним розвитком окремих регіонів світу та держав;

5) екологічним станом національного господарства.

Міжнародна міграція робочої сили — це процес організованого або стихійного переміщення працездатного населення з країни до країни, викликаний причинами економічного характеру. [1,354]

Конкретне з'ясування сутності процесу міжнародної міграції робочої сили передбачає розгляд основних понять, які його характеризують. Ці поняття розкриваються перш за все у структурі населення за ознакою їх відношення до трудової діяльності.

Зовнішня міграція поділяється на міжконтинентальну і внутрішньоконтинентальну.

Зовнішня міграція, крім того, має дві сторони:

1) еміграція, тобто виїзд працездатного населення з країни перебування на довготривалого чи постійного проживання в іншу країну;

2) імміграція, тобто приїзд робочої сили в країну з-за кордону.

Існує поняття рееміграції, яка означає процес повернення емігрантів до своєї країни.

Залежно від тривалост кожного переміщення міграція робочої сили поділяється на: постійну, або безповоротну; тимчасову, як правило, внутрішньоконтинентальну; сезонну, пов'язану зі щорічними поїздками на заробітки; маятникову, яка передбача щоденну поїздку до місця роботи за межі свого вселеного пункту.

Залежно від правового статусу міграція робочої сили може бути легальною чи нелегальною.

Міжнародна (зовнішня) міграція існує в різних формах — трудовій, сімейній, туристичній тощо.

Міжнародний ринок праці, який об'єднує національні і регіональні ринки робочої сили, існує у формі трудової міграції.

На середину 90-х років XX ст. у світі налічувалося більше 35 млн. працівників-мігрантів проти 3,2 млн. у 1960 р. Якщо зважати, що на кожного працівника-мігранта доводиться 3 утриманці, то чисельність мігруючого населення на середину 90-х років XX ст. перевищувала 100 млн. осіб. [3,123]

Робоча сила, переміщуючись з однієї країни до іншої, пропонує себе як товар, здійсню міжнародну трудову міграцію.

Причинами міграц робочої сили є чинники як економічного, так і неекономічного характеру. Міжнародна міграція робочої сили ґрунтується на можливостях, умовах і прагненн працездатного економічно активного населення працювати у будь-якому регіоні, країнах світового співтовариства з метою вдоволення своїх життєвих потреб.

Основними причинами, які зумовлюють міжнародну міграцію робочої сили, є:

1) незадовільн економічні умови життя працездатного населення в країнах еміграції (низький рівень заробітної плати, безробіття, низький життєвий рівень, зубожіння т.д.);

2) стабільний порівняно високий рівень заробітної платні в основних імміграційних центрах (США, Західна Європа);

3) порівняно вищий технічний рівень умов праці в країнах імміграції;

4) соціальні умови для більш повної реалізації своїх можливостей у країнах імміграції;

5) природні катаклізми в країнах еміграції і вищий рівень охорони навколишнього середовища у країнах мміграції;

6) політичні причини;

7) військові причини;

8) релігійні причини;

9) національні причини;

10) культурні причини. [2,122]

Основу міжнародних потоків становлять робітники і меншою мірою службовці.

Можна виділити 5 напрямків міжнародної міграції робочої сили:

1) міграція з країн, що розвиваються, до промислово розвинутих країн;

2) міграція в межах промислово розвинутих країн;

3) міграція робочо сили між країнами, що розвиваються;

4) міграція робочо сили з колишніх соціалістичних країн у промислово

розвинуті країни;

5) міграція наукових працівників, кваліфікованих спеціалістів із промислово розвинутих країн у країни, що розвиваються.

Для промислово розвинутих країн наявність іноземної робочої сили з країн, що розвиваються, означа забезпечення ряду галузей, інфраструктурних служб необхідними працівниками, без яких не можливий нормальний виробничий процес. Наприклад, у Франції емігранти становлять 25% усіх зайнятих у будівництві, третину — в автомобілебудуванні. У Бельгії вони становлять половину всіх шахтарів, у Швейцарії — 40% будівельних робітників. [2,123]

Міжнародна міграція робочої сили, що існує в межах промислово розвинутих країн, значною мірою пов'язана з неекономічними факторами. Однак для цих країн характерне таке явище як відплив інтелекту”, наприклад із Західної Європи до США.

В останні роки зроста міграція робочої сили між країнами, що розвиваються. Головним чином це міграція між новими індустріальними країнами та іншими країнами, що розвиваються. Ця міграція визначалася, в основному економічними причинами — більш високим рівнем життя, заробітної платі в країнах — імпортерах робочої сили.

Існує міграція робочо сили з розвинених країн до країн, що розвиваються. В основному це потік кваліфікованих кадрів з країн Європи і Північне Америки до країн, що розвиваються.

Одна з головних закономірностей сучасної міжнародної міграції полягає у значному та постійному збільшенні її масштабів, залученні до цього процесу трудящих практично всіх континентів.

Міграційні потоки розвиваються хвилеподібно. Спочатку в новій країні укріплюються емігранти-піонери. Потім до них приїжджають їхні родичі і друзі. Хвиля еміграції набирає сили, але через певний проміжок часу вона спадає. Потім процес повторюється: за першою хвилею емігрантів іде друга і. т. д. Під час кризи, як правило, збільшується потік емігрантів, під час економічного буму за нших однакових обставин відбувається активна імміграція.

Міжнародній міграц робочої сили характерні такі закономірності розвитку:

1) переважання міграц робочої сили у загальному обсязі міграційних потоків;

2) зростання демографічних факторів у розвитку міжнародної міграції робочої сили;

3) розширення географ міжнародної міграції робочої сили (зростає кількість країн, звідки емігру куди іммігрує населення);

4) розширення масштабів міжнародної міграції робочої сили. Це означає збільшення кількості міграційних потоків робочої сили, а також розширення структури міграційних потоків (вчені, робітники, спеціалісти і т.д.) та збільшення форм міграції;

5) збільшення обсягів нелегальної міграції;

6) збільшення частки висококваліфікованих спеціалістів (робітників, інженерів тощо) у міграційних потоках;

7) глобальний характер міжнародної міграції робочої сили. Це означає, що в міграційні потоки втягнуто більшість країн світового співтовариства;

8) інтенсивний характер міжнародної міграції робочої сили. [2,124]

Міжнародна міграція робочої сили набуває дедалі глобальнішого характеру. Сьогодні вона охоплю абсолютну більшість країн світу. Інтенсивне переміщення трудових ресурсів відбувається-між державами Європи, Північної й Південної Америки, Африканського материка, Південно-Східної й Західної Азії. Наприкінці 90-х років загальна кількість мігрантів у світі оцінювалася у 125 млн. чол., що становить близько 2% населення планети. Ця цифра в 90-ті роки зросла насамперед за рахунок нтегрування в загальносвітовий міграційний процес країн Центральної та Східно Європи. [12,245]

Серед найважливіших світових центрів тяжіння іноземної робочої сили, які визначають сучасн напрямки міжнародної трудової міграції, можна виділити такі: Північно- та Південноамериканський регіон, Західноєвропейський ринок, Південно-Східна та Західна Азія, Африканська ділянка переселенських рухів. В останній період щорічно з країни в країну переїжджають 20 млн. осіб.

На досить високому рівні зберігається приплив іммігрантів до США та Канади, що історично були й залишаються районами масової імміграції населення та робочої сили. Хоча в повоєнні роки в цих країнах були прийняті законодавчі заходи, що обмежують мміграцію, приплив населення туди з інших країн значно зріс порівняно з останнім передвоєнним десятиріччям. З 1946 по 1982 р. в США емігрувало 3,3 млн. чол., в Канаду — більш ніж 2 млн. тільки з європейських країн. У загальному потоці іммігрантів, що в'їжджають у США, основна частка припадає на вихідців із країн Латинської Америки, що пов'язані із США історично усталеними традиціями та географічною близькістю. їхня кількість, з урахуванням як легальних, так нелегальних емігрантів, перевищує два десятки мільйонів чоловік. Приплив ммігрантів в США і Канаду впродовж 90-х років оцінюється в 900 тис. осіб щорічно. Міграційне сальдо тільки в США становить до 600 тис. на рік. Останн два десятиліття імміграція в США зростала також за рахунок вихідців з Японії, Індонезії, Філіппін, Південної Кореї, а також країн Південної і Східної Європи. [12,245]

Динамічним є також обмін робочою силою між самими латиноамериканськими країнами, особливо у форм сезонної та нелегальної міграцій. Найбільшу кількість іноземних робітників поглинають Аргентина та Венесуела. Загальна чисельність іноземних іммігрантів в усіх країнах Латинської Америки дорівнює понад 4 млн. чол.

Зовсім новим пунктом концентрації інтернаціональних загонів робочої сили в повоєнні часи став регіон Перської затоки. Великомасштабна міжнародна міграція робочої сили почалась тут у 50-ті роки, коли внаслідок збільшення видобутку нафти потреба в робочій сил перевищила кількість місцевої. Міграція робочої сили в цей регіон швидко зростала після 1973 p., коли великі прибутки від нафти дали змогу здійснювати масштабні програми розвитку. В 1975 р. немісцеве населення шести основних центрів Імміграції в регіоні (Бахрейн, Кувейт, Оман, Катар, Саудівська Аравія, Об'єднані Арабські Емірати) становило 2 млн. чол., у 1980 р. 4 млн., або 44% загальної кількості населення. Наприкінці 90-х років у цих шести країнах, а також у Лівії налічувалося вже 5 млн. чол. іммігрантів, частка яких становить понад 50% усієї робочої сили. Переважну частину арабсько міграції забезпечують Єгипет, Ірак, Сирія, Йорданія, Палестина. [6,123]

Щодо Африканського континенту, то тут регіоном найактивніших міграційних рухів є країни Південно та Центральної Африки. Слідом за залученням іноземного капіталу вдалися до мпорту робочих рук ПАР, Зімбабве, Гана, Камерун, Кенія, Ліберія, в яких у середині 90-х років працювало понад 3 млн. чол., що приїхали з сусідніх африканських країн. Загальна кількість мігрантів у всіх країнах Африки досяга 6 млн. чол. [8,256]

Проте найпотужнішим споживачем іноземної робочої сили стали в другій половині XX ст. країни Західної та Північної Європи. Тут працює 15 млн. іноземних працівників (ця цифра коливається залежно від економічної кон'юнктури). Західна Європа перетворилася з району еміграції на найбільший центр притягання ноземної робочої сили й успішно конкурує із США у сфері використання дешевих людських ресурсів слаборозвинутих країн світу. У розвитку повоєнно міждержавної міграції в даному районі можна вирізнити дві стадії, що відмінн за рівнем інтенсивності та спрямованістю міграційних потоків, а також за кількістю країн, залучених до міграційних зв'язків.

Перша стадія (1945-1960 pp.) характеризується потужною європейською еміграцією за океан та відносно невисоким рівнем міждержавних пересувань робочої сили в межах західноєвропейського регіону. За цей період тільки в США виїхало 6,6 млн. європейців, утому числі 1,8 млн. — із Великої Британії, майже 1,5 млн. — з Італії, більш ніж півмільйона — з Іспанії та Португалії, 780 тис. чол. — із ФРН. [8,256]

Після 1960 р. настала друга стадія в розвитку сучасної трудової міграції, яку характеризують небувале зростання масштабів, темпів, економічної значущості внутрішньоконтинентального міжкраїнного обміну робочою силою та помітне скорочення міжконтинентально міграції. За 10 років (1960-1969 pp.) із 17 млн. чол., що емігрували з європейських країн, тільки 3,5 млн. поїхали за океан, решта ж (13,5 млн.) пересувалися в межах Європи. Останн двадцять років понад 1 млн. чол. щорічно переїжджає в пошуках роботи з одн вропейської країни в іншу, загальна ж кількість мігрантів у Західній Європі в повоєнний період оцінюється в 30 млн. чол. На початку 60-х років у розвинутих країнах Західної Європи, що переживали економічне піднесення, внаслідок сприятливої господарської кон'юнктури та відносно високих темпів нагромадження капіталу різко зріс попит на додаткову робочу силу, задовольнити який за рахунок власних трудових ресурсів вони були неспроможні. Про бурхливе зростання мміграції в країни Західної Європи свідчать такі дані. Якщо в 1960 р. у ФРН налічувалося 276 тис. іммігрантів, то в 1965 р. їхня чисельність перевищувала 1,1 млн. чол., а в 1987 р. становила вже понад 4,1 млн. чол. Особливо посилився приплив іноземців у ФРН у 1989 p., коли він досяг 842 тис. чол. Упродовж 90-х років в імміграційне русло в Німеччину включились також вихідці з постсоціалістичних країн — Угорщини, Чехії, Польщі, України, Росії, що довело загальну чисельність іммігрантів до 6 млн. осіб. У Франції з 1954 по 1965 р. чисельність іноземної робочої сили зросла з 790,5 тис. чол. до 3 млн. чол., на початку 90-х років вона становила вже 4,1 млн. чол., або 7,7% усього населення країни. Тільки в 1997 р. Франція прийняла 3,6 млн. іммігрантів. [7,235]

Розширився імпорт робочої сили і в інші високорозвинуті країни Західної Європи: Англію, Швецію, Швейцарію, Бельгію, Нідерланди, Люксембург. Присутність у них більш ніж 15-мільйонної армії іноземних працівників свідчить про перетворення іммігрантів на важливий чинник економічного розвитку названих країн.

Для європейсько міграції на сучасному етапі характерні три основні напрямки.

По-перше, вагомими за масштабами є міграційні потоки з менш розвинутих країн Південної й Східно Європи — Греця, Іспанії, Туреччини, Португалії, Югославії, Словенії, Угорщини, Польщі, Чехії, Словаччини у високорозвинуті держави Західної й Північної Європи Францію, Англію, ФРН, Австрію, Швейцарію, Голландію, Бельгію, Швецію. [3,235]

По-друге, постачальниками робочої сили на західноєвропейський ринок праці виступають країни Північної Африки, а також Індія, Пакистан та інші держави, що розвиваються.

По-третє, робоча сила мігрує з однієї високорозвинутої країни Європи в іншу.

Мета міждержавного переміщення робочої сили — прагнення до поліпшення матеріального стану залишається незмінною, як правило, в тривалій історичній перспективі. Що ж стосується форм міграційних процесів, то вони змінюються залежно від багатьох обставин. Найзагальнішими є постійна й тимчасова форми міграції.

Постійна, або безповоротна, міграція була абсолютно переважною формою аж до Першої світово війни. Значні маси європейців назавжди покидали свої країни й переселялися на постійне проживання у США, Канаду, Австралію, поступово інтегрувалися в структуру населення цих країн, стаючи його постійною частиною. Переселення у зворотному напрямку було мізерним.

Теперішня міграція набула тимчасового характеру: мігранти здебільшого мають намір по закінченн певного строку повернутися на батьківщину. Таким чином, відмітною рисою сучасної міжнародної трудової міграції є ротаційний характер.

Ротація бува прискореною та уповільненою. У прискорену (до трьох років) потрапляє вся завербована та ретельно відібрана іноземна робоча сила, уповільнена трива довше й охоплює працівників, відібраних уже в процесі виробництва. На їхню частку, як правило, припадає не більш ніж 30% усієї чисельност працівників-іноземців. Спостерігається тенденція до збільшення часу перебування мігрантів у країнах-реципієнтах. Посилюється їх прагнення до натуралізації. Певній частині іммігрантів справді вдається домогтися натуралізації, і вони стають, таким чином, постійним елементом населення країн-реципієнтів.

Отже, міжнародна міграція робочої сили посилюється в умовах формування економічних зв’язків у світовому господарстві. Під цим поняттям розуміють переміщення найманих працівників через кордони в пошуках роботи. Це стихійний процес розподілу трудових ресурсів між національними ланками світового господарства. Економічною основою його є відчуження безпосередніх виробників від засобів виробництва, взаємозв’язаність країн та нерівномірність х соціально-економічного розвитку.

2. Україна в міжнародному русі трудових ресурсів

Характерними особливостями розвитку ринку праці в Україні на сучасному етапі залишаються: низький рівень заробітної плати в державному секторі економіки, обмежен можливості отримати досить високооплачувану роботу, поширення безробіття, низька ефективність заходів державної політики щодо підтримки самозайнятості та малого підприємництва. В цих умовах чимало українських громадян пропонують свою робочу силу на зовнішніх ринках праці і таким чином стають учасниками трудових міграцій. Трудові міграційні поїздки з України до інших країн стали об'єктивною реальністю і, без сумніву, масовим явищем. Це обумовлює необхідність формування державної політики щодо регулювання трудових міграцій, причому ефективність відповідних заходів буде досягнута лише за умови, якщо їхня розробка та впровадження спиратиметься на потужну аналітичну базу досліджень у цій сфері. Останні, в свою чергу, потребують адекватного інформаційного забезпечення, стрижнем якого є відомості про реальні масштаби зовнішніх трудових міграцій.

Вітчизняна офіційна статистика трудових міграцій спирається на звітність комерційних бюро, агентств та інших організацій, які здійснюють діяльність, пов'язану з працевлаштуванням громадян України за кордоном, а також підприємств України, які уклали договори підряду з закордонними підприємствами. Первинні дані акумулюються в Державному центрі зайнятості, після чого передаються до Міністерства праці та Головного обчислювального центру Держкомстату; підсумкова інформація представлена у форм статистичного обліку "Звіт про чисельність громадян України, які тимчасово працюють за кордоном". Внаслідок прийнятого порядку збору інформац відповідні відомості відображають масштаби переміщень лише тих українських громадян, які при виїзді за кордон декларують мету участі в трудовій діяльності, тобто (і це визнають самі працівники статистичних органів та служб зайнятості) лише незначної частини реального контингенту трудових мігрантів. Так, за даними державної статистики у 2001 р. за кордоном працювали 36,3 тис. громадян України, роком раніше — 33,7 тис. осіб. Водночас лише в Росії офіційно (на основі ліцензій Федеральної міграційної служби цієї країни) працює близько 100 тис. українських громадян, в Чехії легально перебуває 30 тис. наших трудових мігрантів. [7,123]

Як додаткове джерело офіційної інформації про трудові міграції сільського населення можна використати дані статистичного обліку сільських поселень, що розробляється один раз на п'ять років. Форми цієї статистичної звітності заповнюються на кожен сільський населений пункт, при цьому, зокрема, фіксуються численні демографічні, економічні, соціальні та географічні ознаки села (площа території поселення, віддаленість від районного центру, чисельність населення села, його розподіл за статтю та окремими віковими групами, дані про перебіг демографічних процесів, чисельність зайнятих, їх розподіл за галузями економіки, наявність промислових підприємств, культурних закладів, культових споруд тощо).

Останнє обстеження села було проведено на початку 2001 р. Формуляр включав, зокрема, питання про чисельність мешканців сільського населеного пункту, які працюють за його межами та їх розподіл за агрегованими географічними напрямками (в містах та смт т самої області, за межами області, за кордоном). На жаль, використання даних про чисельність працюючих за кордоном ускладнене, оскільки щодо 1/5 усіх учасників трудових поїздок не відомо де саме вони працюють. Достовірною інформацією про трудові (в тому числі маятникові) міграції слід вважати лише відомості про загальну чисельність сільських мешканців, які працюють за межами свого населеного пункту. [7,123]

Як свідчать результати обстеження, підвищений ступінь участі сільського населення в трудових поїздках (зовнішніх та внутрішніх разом) притаманний, по-перше, областям, центри яких крупними містами і де спостерігається високий рівень урбанізації (Львівська, Київська, Донецька, Харківська, Луганська, Дніпропетровська, Одеська), а, по-друге, західним прикордонним областям. Причому максимальний рівень залучення сільських мешканців до роботи за межами свого поселення зафіксовано на Львівщині (20,2% загальної чисельності населення віком 15-70 років), де поєднується дія обох факторів. Логічним буде припущення, що висока питома вага міського населення та наявність в області крупних міст є чинниками, що стимулюють розвиток внутрішньої трудової (маятникової, сезонної тощо) міграції сільського населення. Тоді напрошується висновок, що інтенсивність зовнішніх трудових міграцій безпосередньо залежить від близькості регіону до західних кордонів України. [10,91]

Таким чином, найважливішим для дослідження трудових міграцій результатом обстеження села висновок про те, що найбільша інтенсивність явища спостерігається в Західних регіонах держави. Це збігається з даними досліджень, що були здійснені раніше. Зокрема, ще в листопаді 1990 р. опитування громадської думки, проведене соціологічним центром ЦК КПУ показало, що відсоток осіб, які висловили бажання виїхати на роботу за кордон, був вищим від середнього по Україні в західних прикордонних регіонах та м. Києві.

Виходячи з того, що вітчизняна реєстрація не охоплює навіть тих наших громадян, які зареєстрован як легальні трудові мігранти в країнах-реципієнтах, можна зробити висновок про неможливість налагодження достовірної адміністративної статистики трудових міграцій. Тому основним джерелом інформації про цей соціально-демографічний процес стають вибіркові обстеження. В Україні після проголошення незалежност неодноразово проводилися вибіркові обстеження трудових мігрантів, організован науковими закладами, в тому числі за підтримки міжнародних організацій (МОМ, МОП тощо). Крім того, значний досвід вибіркових обстежень трудових мігрантів з України накопичений в багатьох країнах-реципієнтах вітчизняної робочої сили, особливо в Росії. В ході цих досліджень були детально проаналізовані причини трудових міграцій, соціально-демографічні характеристики їхніх учасників, виявлен основні напрями трудових міграційних переміщень, умови праці наших співгромадян за кордоном, рівень заробітків, їхня роль у формуванні доходів домогосподарств. Водночас характер організації спостережень, здійснених як в Україні, так і в сусідніх державах, не дозволяв оцінити реальні масштаби явища, визначити (хоча б приблизно) чисельність громадян України, які працюють за кордоном. Чи не диним винятком є результати дослідження мігрантів у вересні-листопаді 1994 р. в трьох населених пунктах України, в ході якого в м. Києві мігранти були виявлені у складі 27% сімей, в Чернівцях — у складі 38% сімей. Однак, в цьому випадку до трудових мігрантів включено також і учасників "човникової" торгівлі (тоді цей вид діяльності переживав справжній бум), до того ж при цьому враховані всі особи, які будь-коли брали участь в трудових поїздках за кордонна не лише ті, що здійснили ці поїздки у визначений (обмежений) період часу. [10,91]

Значним кроком уперед в справі налагодження повноцінного інформаційного забезпечення аналізу трудових міграцій стало обстеження "Життєві шляхи населення України", проведене в березні 2001 р. за замовленням Державного центру зайнятост Міністерства праці і соціальної політики України фахівцями Ради по вивченню продуктивних сил України НАН України та Державного комітету статистики України. Обстеженням було охоплено вісім прикордонних регіонів України, в тому числ західних областей (Волинську, Закарпатську, Івано-Франківську, Львівську, Рівненську, Чернівецьку) та дві східні (Донецьку, Луганську).

До основних здобутків обстеження, які виділяють його на тлі раніше проведених в Україні опитувань, віднесемо:

-        офіційний характер отриманих даних (обстеження проводилось на засадах додаткового модуля до обстеження з питань економічної активності населення, яке щоквартально здійснюється Держкомстатом);

-        можливість визначення на основі результатів обстеження реальних масштабів трудових поїздок для обраних регіонів, а шляхом поєднання отриманих даних з інформацією інших джерел здійснення оцінки обсягів трудових міграцій для України в цілому. [15,63]

На жаль, під час проведення обстеження не вдалося уникнути недоліків, найбільш суттєвим з яких стала неможливість включення до анкети питань про заробітки трудових мігрантів (виявлення доходів респондентів протирічить методології обстеження з питань економічної активності населення).

За даними обстеження, проведеного в 2000 р. за межами України працювало (за наймом) 380,5 тис. жителів розглянутих восьми регіонів табл. 2.1, що в 70 разів більше контингенту, зареєстрованого державною статистикою (5579 осіб). Крім того, 95,0 тис. осіб було задіяно в так званому економічному туризмі ("човниковій" торгівлі).Причому виявлена чисельність є мінімальною оцінкою масштабів трудових міграцій в охоплених обстеженням регіонах, оскільки недооблік є цілком ймовірним. Зокрема, виявлений контингент учасників трудових міграцій не включа зайнятих у секс-бізнесі. Про це свідчать такі результати обстеження, як більш сприятливі умови праці українок за кордоном порівняно із співвітчизниками-чоловіками більший ступінь їх задоволеності здійсненими поїздками, низька частка жінок серед трудових мігрантів, особливо у віковій групі 20 — 29 років, особливост структури мігранток за сферами діяльності і країнами призначення. [15,63]

Трудові мігранти "човники" становили майже 40% загальної чисельності жителів восьми областей, що побували за кордоном упродовж 2000 р. Результати обстеження показують, що українські громадяни нерідко намагаються використовувати перебування в іншій країні для заробітку, навіть якщо поїздка здійснювалась задля іншої мети. Так 12% загального обсягу виявлених учасників трудових поїздок не переслідували при виїзді (за їхніми словами) мету працевлаштування або економічного туризму. Показово, що 21,6% учасників човникових поїздок відвідували інші країни у рамках діяльності на основній роботі і використовували ці поїздки для "човникової" торгівлі. [15,65]

Таблиця 2.1. Масштаби трудових міграцій та "човникових" поїздок населення в прикордонних регіонах України. [15,65]

Близько 90% трудових мігрантів — особи віком 20 — 49 років. У цілому по групі регіонів рівень участ відповідної вікової групи у трудових міграціях (відношення загально чисельності трудових мігрантів до чисельності населення відповідного віку) становив 4,9%. Частка осіб, що брали участь у трудових міграціях у 2000 р. помітно вища в областях, прилеглих до кордону з країнами, які не входили до складу колишнього СРСР, і особливо висока (13,7%) — у Закарпатській област табл. 2.2, що межує з усіма чотирма західними сусідами України. Таким чином, теза про більш високу інтенсивність трудових міграцій у Західних регіонах була ще раз підтверджена. [15,66]

Таблиця 2.2. Територіальна диференціація нтенсивності трудових міграцій за групою обстежених регіонів України. [15,67]

Найбільш масові потоки трудової міграції мешканців прикордонних регіонів спрямовані до Росії (37,2%), Польщі (18,7%), Чехії (16,9%), Італії (8,5%), Португалії (3,8%), Угорщини (2,5%), Греції (2,2%), Словаччини (2,0%), Бєларусі (1,7%). Загалом на країни Західної і Центральної Європи (включаючи Туреччину і Кіпр) припадає майже 60% загального потоку трудових мігрантів з восьми областей України. У тому числ країни Вишеградської групи (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина) акумулюють 2/5 обсягу трудових мігрантів або 2/3 потоку міграції до країн далекого зарубіжжя. Майже 40% українських трудових мігрантів працює в державах СНД і Балтії, на неєвропейські країни (США, Канада, Аргентина) припадає менше 1% трудових мігрантів. [15,67]

Українські трудов мігранти-чоловіки зайняті переважно будівельними роботами. Для вітчизняно робочої сили чоловічої статі будівництво є основною сферою діяльності у всіх країнах, на які припадає хоча б 1,5% загального обсягу контингенту (Росія, Польща, Чехія, Білорусь, Угорщина, Португалія). В трьох основних країнах-реципієнтах у будівництві зайнята найбільша частка чоловіків. З тих, які працюють у Чехії — 88,2%, у Росії цей показник становить 72,8%, у Польщ 64,6% (з урахуванням осіб, що назвали будівельну діяльність у якості другої чи третьої за важливістю — 80,9%). Серед чоловіків, які працювали в Росії, зафіксована підвищена частка зайнятих на транспорті і в зв'язку — 11,1%. У Польщі 26,1% чоловіків, що прибули з прикордонних регіонів України, працювали в сільському господарстві, при цьому половина означеного контингенту поєднували сільськогосподарську працю з будівництвом. [9,35]

Галузева структура зайнятості жінок-мігрантів у різних країнах різна залежно від потреб національних економік. Серед жінок, що працюють у Росії, третина зайнята в торгівлі (за наймом) і чверть — у будівництві; серед працюючих у Чехії 45,9% у громадському харчуванні і 31,5% — у промисловості (переважно легкій та харчовій). У сільському господарстві зайнято дві третини українських жінок, що працюють у Польщі, ще майже 20% виконують роботу домашньої прислуги. Остання сфера діяльності переважає серед українських емігранток, що знаходяться в Італії, причому в якості домашньої прислуги працюють за кордоном переважно жінки середнього і старшого працездатного віку. [9,35]

Поєднання результатів обстеження "Життєві шляхи населення України" з інформацією інших джерел дозволяє здійснити оцінку (знову ж таки мінімальну) обсягів зовнішніх трудових міграцій в Україні в цілому. Дослідниками розроблено і застосовано три способи такої оцінки.

Перший спосіб спирається на розраховані за результатами обстеження показники інтенсивност трудових міграцій у восьми охоплених регіонах та застосування аналогового методу. Так, показник участі в трудових міграціях для населення центральних регіонів, скоріше за все, відповідає середньому рівню для 3-х розглянутих областей, які не мають виходу до західних кордонів (Рівненська, Донецька, Луганська). Інтенсивність залучення населення до трудових поїздок за кордон, очевидно, трохи вища в областях, які мають протяжний кордон з Росією — Сумській та Харківській. Це припущення ґрунтується на співставленні рівня участ населення в трудових міграціях на Луганщині та Донеччині (в першому з цих регіонів цей показник помітно вищий). В областях західної частини України, не включених в обстеження, а також в Одеській області й у місті Києві, питома вага трудових мігрантів є ще вищою і наближається до рівня регіонів, прикордонних з Польщею і Румунією. Розрахунки, здійснені на основі цих припущень, показують, що чисельність трудових мігрантів з України має становити близько 800 тис. осіб. [9,35]

Другий метод полягає у співставленні результатів обстеження та відомостей про чисельність громадян України, що працюють у тих країнах, по яких є досить надійні дані. Так, за інформацією МЗС України, у 2001 р. в Португалії було легалізовано 47 тис. Українських трудових мігрантів. За даними обстеження "Життєві шляхи населення України", частка Португалії становить 3,8% загального потоку трудових міграцій з восьми регіонів. Приймаючи цю частку однаковою для всієї України (оскільки обстеження охопило як західні, так і східні області, це припущення цілком ймовірним), отримуємо сумарну чисельність трудових мігрантів з України за кордоном — близько 1,2 млн. осіб. [9,37]

Третій спосіб оцінки спирається на використання даних обстеження про фактичний (за мінімальною оцінкою) обсяг працюючих за кордоном мешканців восьми областей та відомостей державної статистики про чисельність працевлаштованих за допомогою офіційних посередників по тій самій групі регіонів та по державі в цілому. Якщо співвідношення фактичної та офіційно зареєстрованої чисельності трудових мігрантів для України буде таким же, як і в розглянутих регіонах, то загальна чисельність українських працівників за кордоном становитиме 2,3 млн. осіб. Однак, потрібно взяти до уваги, що близько 2/3 обсягу вибулих на роботу за кордон на офіційній основ забезпечує Одеська область. Переважна більшість зареєстрованих трудових мігрантів з Одещини — моряки, які порівняно з іншими категоріями працівників мають відносно кращі можливості офіційного працевлаштування за кордоном. Застосування описаної процедури третього способу оцінки при виключенні з розгляду Одеської області свідчить, що чисельність зовнішніх трудових мігрантів у 26 з 27 регіонів України дорівнює 960 тис. осіб. [5,47]

Таким чином, застосування трьох способів визначення обсягів зовнішніх трудових міграцій населення в Україні дає аналогічні результати. З урахуванням можливих похибок розрахунків можна стверджувати, що мінімальна чисельність громадян України, які працюють за кордоном, становить приблизно 1 млн. осіб.

Підсумки обстеження "Життєві шляхи населення України" дають змогу зробити висновок, що застосування додаткового модуля до анкети Обстеження економічної активност населення для оцінки фактичних масштабів зовнішніх трудових міграцій — цілком виправданий крок, реальний спосіб досягнення цієї мети. Проведений розрахунок обсягу трудових міграцій населення України є мінімальною оцінкою, свого роду нижньою межею довірчого інтервалу масштабів явища. Визначення верхньої меж цього інтервалу (оцінки максимальних можливих масштабів трудової міграції в Україні) навряд чи можливе на основі лише вітчизняних інформаційних джерел, для цього слід залучати дані оцінок фахівців з країн-реципієнтів українсько робочої сили.

На жаль, те, що обстеження охопило менш як третину регіонів держави, звузило коло досліджень. Більш глибоке вивчення трудових міграцій може бути здійснено на основ організації аналогічного обстеження по всій Україні.

Отже, головним мотивом потенційної трудової міграції населення України до інших країн є бажання поліпшити свій добробут. При цьому орієнтовний місячний заробіток за кордоном в основному коливається від 200 до 1000 дол. США. [5,47]

Незначна частина потенційних мігрантів орієнтована на вищі заробітки. Це або представники професійних груп підвищеного попиту на зарубіжних ринках праці або особи, що поставили перед собою мету швидкого заробітку великої суми грошей. На більш заробітки зорієнтовані також висококваліфіковані фахівці: вчителі, науковці, медики, керівники підприємств та їх підрозділів. До цієї ж групи належать і студенти вузів. Взагалі для молоді характерна орієнтація на високу оплату праці. У статевому розрізі на високу заробітну плату більш зорієнтовані чоловіки.

3. Проблеми міграції робочої сили та шляхи їх вирішення

Світовий досвід свідчить, що трудова міграція забезпечує безперечні перешкоди як країнам, що приймають робочу силу, так і країнам, які її постачають, разом з тим, міжнародна міграція робочої сили породжує й гострі соціально-економічн проблеми.

Країни, що приймають робочу силу, отримують при цьому такі переваги:

-           внаслідок зменшення витрат виробництва підвищується конкурентоспроможність товарів, які виробляються країною, що пов'язано з більш низькою ціною іноземної робочої сили;

-           ноземні робітники, створюючи додатковий попит на товари та послуги, стимулюють зростання виробництва і додаткову зайнятість у країні перебування;

-           при імпорті кваліфіковано робочої сили країна, що її приймає, економить на витратах на освіту та професійну підготовку;

-           ноземні робітники часто розглядаються як певний амортизатор у випадку кризи та безробіття;

-           ноземні робітники не забезпечуються пенсіями і не враховуються при реалізації різного роду соціальних програм.

Міжнародна міграція населення відіграє важливу роль у демографічному розвитку окремих країн регіонів. У результаті міграційних потоків цілий ряд промислово розвинених країн знівелювали спад приросту населення, в першу чергу це стосується країн Західної Європи.

Залучення іноземно робочої сили призводить до зростання конкуренції на внутрішньому ринку праці до певної міри стимулює зростання продуктивності праці та ефективності виробництва в країні.

Необхідно також зазначити, що економіка цілого ряду промислово розвинених держав була створена за рахунок масового залучення робочої сили ззовні. Практично стовідсотковий внесок у створення та розвиток економіки таких країн, як Канада, Австралія, Нова Зеландія, Ізраїль, зробили іммігранти. Ними зроблено значний внесок і в розвиток економіки США, ПАР, Аргентини та інших країн.

Але імпорт робочої сили має і „зворотний бік”. Так додаткова конкуренція на ринку праці призводить до зростання безробіття. Крім того, масову імміграцію завжди супроводжують зростання соціальної напруженості в суспільстві, конфлікти на расовому, національному та регіональному ґрунті, зростання злочинності та інших негативних явищ.

Необхідно також зазначити, що трудящі-іноземці, як правило, зазнають у країні — імпортер робочої сили різних форм дискримінації, починаючи з умов прийняття на роботу, оплати праці і закінчуючи сферою медичного обслуговування, страхування.

Країни, що експортують робочу силу, також отримують цілий ряд як переваг, так і додаткових труднощів. До переваг можна віднести таке:

1) експорт робочої сили важливим джерелом надходжень ВКВ у країну.

2) експорт робочої сили означає зменшення тиску надлишкових трудових ресурсів і, відповідно, соціально напруженості в країні;

3) безкоштовне для країни-експортера навчання робочої сили новим професійним навичкам, знайомство з передовою організацією праці тощо. [13,27]

Водночас країни експортери робочої сили стикаються з певними негативними явищами. Головне — це відплив інтелекту”, тобто кваліфікованих, ініціативних кадрів, які так необхідні національній економіці.

За роки незалежност України дуже активізувалися процеси трудової міграції, зокрема міждержавної. В середньому на строк від 1 місяця до 1 року за кордон виїжджають на заробітки близько 5 млн. чол. Останнім часом виїзд відбувається не тільки з міст, а також з сільської місцевості, особливо прикордонних областей. Як правило, покидають свою домівку особи в найбільш трудоактивному віці - 35-40 років, більш як половина з них (60-65%) - це чоловіки. По суті, йде масштабний експорт праці. Вітчизняна наука ще не звернула належної уваги на це явище, з усіма його позитивними і негативними особливостями, і не виробила якихось конструктивних рекомендацій. А потреба в них - величезна. [15,63]

На заробітки до країн СНД виїжджають переважно представники робітничих професій - шахтарі, будівельники, водії, трудівники сільського господарства, до країн далекого зарубіжжя - висококваліфіковані фахівці (науковці, програмісти, перекладачі), моряки, молодь, яка має вищу освіту і розраховує на роботу в сфері послуг. Найбільше трудових мігрантів з України працює в Греції, Чехії, Словаччині, на Кіпрі, в Німеччині, Швейцарії. [4,74]

Один з головних спонукальних мотивів міграції - вищий рівень заробітної плати в країнах прибуття. Міждержавна трудова міграція має чимало позитивних сторін: вона допомагає сім'ям мігрантів виживати у складний період переходу до ринково економіки, майже вдвічі знижує рівень безробіття на українському ринку праці, який сьогодні сягає, за офіційними даними, 4,3%, а з урахуванням прихованого безробіття він насправді є набагато вищим.

Значна частина трудових мігрантів, перебуваючи за кордоном, підвищує свою кваліфікацію, освоює нов професії, сучасні технології і системи організації виробництва. Повернувшись додому, дехто з них поповнює прошарок підприємців та фахівців, чия праця відповідає світовим стандартам; їм легше влаштуватися на спільні підприємства.

Держава намагається впливати на міграційні процеси. Ліцензії на посередництво у працевлаштуванні за кордоном отримали 724 суб'єкти підприємницької діяльності. Але справа ця слабо контролюється, умови ліцензування постійно порушуються, що призводить до багатьох болючих наслідків. Неврегульованість практичних питань міждержавно трудової міграції спричинює соціальну незахищеність українських громадян, як працюють за кордоном; вони зазнають дискримінації з боку іноземних роботодавців щодо платні, умов, охорони праці тощо. Із загальної кількості мігрантів менш як 1% (28 тис. чол.) працюють легально, проте і вони дуже слабо захищені. 310 укладених міждержавних угод про регулювання трудової міграції фактично виконуються лише угоди з Чехією та Словаччиною. [4,74]

У зв'язку із запровадженням у ряді сусідніх держав візового режиму оформлення в'їзних документів може стати для громадян України нереальним, а стихійне повернення нелегалів на батьківщину збільшить напруженість на регіональних ринках праці, особливо в прикордонних районах Львівської, Волинської, Чернівецької, Закарпатської, Луганської, Харківської областей. Так, застосування візового режиму в Чехії, Польщі, Словаччині, Угорщині, Російській Федерації та Бєларус призведе до депортації та згортання виїзду до цих країн не менш як для 2 млн. нелегальних мігрантів з України.

Складнощі полягають також у тому, що нелегальний статус українців за кордоном знижує ціну їхньо праці, створює умови для численних зловживань, формує у свідомості роботодавців країн прибуття уявлення про Україну як недемократичну, неправову державу. Водночас нелегальна трудова міграція не приносить доходів державі, не поповню соціальні фонди, ускладнює взаєморозрахунки між державами з цього приводу.

Оскільки більшість громадян виїздить на роботу за кордон не на підставі відповідної візи, а за допомогою туристичних, гостьових віз, ваучерів чи запрошень, розбіжність між статистичними й оціночними даними переконливо засвідчує необхідність посилити увагу держави до цієї проблеми. Саме відсутністю такої уваги і користуються роботодавці за рубежем, запрошуючи висококласних спеціалістів використовуючи хній величезний потенціал за мізерну винагороду.

За індексами потенціальної міждержавної трудової міграції можна виділити так соціально-статусні категорії: висококваліфіковані робітники, самозайнят громадяни, випускники вузів, науковці, вчителі, медичні працівники, спеціалісти службовці підприємств, безробітні, керівники підприємств та їхніх підрозділів, підприємці, державні службовці. [14,160]

Користуючись цими та ншими даними соціологічних досліджень, можна не лише оцінити фактичний стан справ у трудовій міграції, а й дійти певних наукових та практичних висновків, зробити прогнозні розрахунки.

На жаль, офіційна нформація про дійсну кількість громадян України, які тимчасово перебувають за кордоном, про мету і підстави їхнього виїзду сьогодні відсутня; немає також достатньої законодавчої рази для захисту наших співгромадян за кордоном; не створено й адміністративних органів, які б забезпечили такий захист. Наприклад, у Положенні про Міністерство праці та соціальної політики України серед його основних завдань в аспекті, що нас цікавить, лише лаконічно згадується про участь у підготовці та реалізації міжнародних угод, пов'язаних з трудовою міграцією, захистом прав працівників-мігрантів”.

В сучасних умовах, коли національну конкурентоспроможність визначає не тільки нагромадження матеріальних активів, а й розвиток „людського капіталу”, велику загрозу економічній безпеці країни становить „відплив умів”. Мається на уваз внутрішній перелив інтелекту з освіти, науки, культури в менш інтелектуальн сфери діяльності, а також „відплив умів” за кордон, який здійснюється двома основними шляхами.

Таким чином, властива сучасному світу мобільність наукових кадрів у нас виявляється як односторонній процес знекровлення вітчизняної науки.

Головною причиною відпливу умів”, особливо з академічної фундаментальної науки, є усталена тенденція щорічного зменшення бюджетних витрат на науку. Темпи скорочення витрат на науку в останні роки були в 1,5-2,8 рази більші, ніж темпи скорочення валового внутрішнього продукту та фактичних обсягів державного бюджету.

Падіння асигнувань на розвиток науки призвело до згортання багатьох науково-дослідних програм, падіння престижності наукової роботи, швидкого та некерованого скорочення чисельності наукових кадрів, зниження рівня матеріального стимулювання науковців.

Розрив у заробітній платі українського і, наприклад, американського спеціаліста однаково кваліфікації вимірюється десятками й сотнями разів. Запрошені в Японію українські вчені-фізики отримують 6,5 тис. дол. на місяць. Еміграція українських інтелектуалів підриває науковий потенціал країни: адже варто науковому закладу втратити лише 2-3 „генераторів ідей”, як розпадається робота цілих творчих колективів, а іноді й інститутів. [7,135]

Можна запропонувати такий механізм стримання „відпливу умів”. Насамперед слід підвищити ефективність науки й освіти. Враховуючи складність ситуації, мабуть, є сенс тимчасово відмовитися від частини програм і зосередити зусилля і кошти на виконанн окремих досліджень, що можуть дати кінцевий результат у вигляді сучасних технологій, конкурентоспроможних товарів; скоротити кількість вищих навчальних закладів, які не мають достатньої наукової бази і викладацьких кадрів, а зекономлений фонд заробітної плати використати на підвищення зарплати викладачів.

Вагомою противагою відпливу умів” може стати використання грантової системи. До речі, американська наука багато в чому базується на грантах іншими словами, на коштах, які виділяються приватною фірмою-замовником на строго визначен дослідження.

Ще один напрям вирішення даної проблеми — здійснення системи заходів щодо тих учених спеціалістів, які здобули міжнародне визнання, — аж до створення для них нових лабораторій і навіть інститутів.

В цілому на сьогодн важливо запобігти стихійному „відпливу умів”, акцентувати увагу на регулюванн нтелектуального обміну, упередженні нелегальної міграції, захисті українських працівників за кордоном.

Основою державно еміграційної політики мають стати міждержавні угоди з країнами — потенційними споживачами нашої робочої сили, які будуть базуватимуться на міжнародному праві, що забезпечить політичні та соціальні гарантії працівникам-емігрантам виходячи з таких принципів:

-           юридичної й економічно свободи громадян будь-якої країни;

-           економічної доцільност обміну трудовими ресурсами;

-           визнання міждержавного обміну робочою силою важливим елементом міжнародних економічних відносин;

-           ротації основної маси мігрантів.

Такі угоди, крім правового й соціального захисту наших співвітчизників за кордоном (тих, хто зберіг українське громадянство), мають передбачати планомірний цілеспрямований добір на роботу, їх професійну підготовку та перепідготовку на місці, міждержавні гарантії щодо мінімальних умов проживання тощо. До речі, у країнах Західної Європи (Німеччина. Швейцарія, Франція) беруть на роботу насамперед тих, хто прибув за міжурядовими угодами.

Нагромаджений західними країнами досвід у сфері обміну трудовими ресурсами втілився у відповідному міжнародному порядку й законодавстві, які ми маємо уважно вивчити, оскільки наша країна є новачком у цьому процесі. Хоча протягом 1993-1997 рр. Україна уклала міждержавні угоди щодо регулювання міграції з Чехією, Польщею, Німеччиною, Росією. Словаччиною, Молдовою, Білоруссю, Вірменією, Ізраїлем та деякими іншими державами, вони поки що не приведені у відповідність з міжнародними правовими нормами і фактично не реалізуються. [11,109]

Для забезпечення ефективного регулювання як зовнішніх, так і внутрішніх міграцій населення, координації дій усіх заінтересованих відомств і організацій, на мою думку, в Україні необхідно створити Національну службу міграції. Функції її мають полягати в обліку міграцій населення, укладенні міждержавних угод щодо умов працевлаштування та роботи українських громадян за кордоном, а також у виданн трудових ліцензій іноземним громадянам на роботу в Україні. На цю службу доцільно покласти вирішення всіх проблем міграції, зокрема трудової, як усередині країни, так і за кордоном. До завдань Національної служби міграції, які вона мала б виконувати разом з Державною службою зайнятості, могли б увійти:

-           запровадження (за допомогою регіональних відділень) обов'язкового страхування українських громадян перед їх виїздом на роботу за кордон, що дало б змогу налагодити чіткий облік міждержавних трудових переміщень населення, чого й досі не зроблено;

-           збирання інформації про наявність вакансій робочих місць в інших регіонах України та за її межами;

-           допомога зовнішнім трудовим мігрантам в одержанні документів, необхідних для роботи за кордоном, медичних довідок, віз, дозволів тощо;

-           тісна співпраця з аналогічними організаціями у країнах, що приймають, із метою регулювання трудової міграції та захисту працівників-мігрантів. [4,75]

До розв’язання проблеми регулювання трудової міграції населення за кордон можна буде залучити приватні агентства та організації, що здійснюють експорт робочої сили, забезпечивши контроль за їхньою діяльністю державної міграційної служби.

Необхідно також внести зміни до двосторонніх угод з основними країнами-реципієнтами щодо розширення міграційних квот, визначити ступінь їхньої дієвості й ефективності в регулюванні трудової міграції, а з рештою країн, укласти такі угоди. Наявність цих угод та внутрішніх нормативно-правових документів, а також інші заходи міграційної політики дадуть змогу ефективніше регулювати трудові міграційн процеси, стримувати нелегальну міграцію, зберегти висококваліфікований працересурсний потенціал, забезпечивши йому надійний соціальний захист, водночас поповнити державний бюджет країни.

Велике значення для налагодження ефективних міграцій має співробітництво з Міжнародною організацією з міграції (МОМ), членами якої є 46 держав і яка за 40 років своєї діяльност брала участь у долях майже 5 млн. осіб. Ця організація забезпечує впорядковану планову міграцію, має сформовану організаційну структуру, веде обмін досвідом надає потенційним мігрантам і державним організаціям інформацію про ситуацію на ринку праці тієї чи іншої країни, в тому числі щодо професій, кваліфікацій, умов найм.

Серйозною соціально-економічною проблемою у сфері міграції є розробка системи виплати пенсії при роботі за кордоном, а також уніфікація пенсійного законодавства в цілому. Україна досі не уклала відповідних двосторонніх угод, навіть із країнами СНД. Крім того, для правового забезпечення міждержавної міграц Україна має приєднатися до міжнародних угод, конвенцій з цивільного й кримінального права, медичного обслуговування, страхування.

А втім, тут потрібно зважати на той факт, що політика західних країн нерідко має кон'юнктурний характер.

Необхідний перехід до гнучкої еміграційної політики. Вона передбачає, насамперед, створення спеціалізованих бірж праці, які б перебрали на себе посередницькі функції при найманні українських громадян для роботи за кордоном, відповідали за забезпечення їх інтересів на зарубіжних ринках праці, добирали місця праці, укладали контракти (індивідуальні і колективні), гарантували дотримання зобов'язань сторони, що приймає. Аби запобігти обману українських громадян хній дискримінації, доцільно було б одночасно зі створенням спеціалізованих бірж праці з міжнародною сферою діяльності заборонити і поставити під суворий міжнародний контроль всіляку іншу посередницьку діяльність із наймання наших громадян за кордоном, влаштована недобросовісною рекламою, ця діяльність стимулює еміграційні очікування і часто обертається незаконною торгівлею „живим товаром” з порушенням прав особистості.

І ще одна проблема: щоб бути конкурентоспроможним, іммігрантові необхідно знати мову країни, в яку він в'їжджає. Дослідження показують, що тільки один процент серед бажаючих працювати за кордоном за контрактом тією чи іншою мірою володіє іноземною мовою. І тут держава також може надати допомогу, організувавши спеціальні курси для тих, хто виїжджає працювати за кордон.

Після приєднання України до Європейської конвенції з прав і основних свобод людини, яка встановлює, зокрема, право громадянина залишати рідну країну, в тому числі і з метою працевлаштування, постала нагальна потреба тому, щоб виробити необхідн правові гарантії захисту інтересів тих, хто перебуває на роботі за кордоном. Такі гарантії можуть бути забезпечені або приєднанням до багатосторонніх міжнародних угод, з укладенням двосторонніх договорів стосовно трудово міграції, або шляхом удосконалення відповідного внутрішнього законодавства.

Після підписання у повному обсягу та ратифікації Європейської соціальної хартії наступним кроком може стати приєднання до Європейської конвенції про правовий статус працівників-мігрантів (1977), яку наразі підписали й ратифікували вісім країн - членів Ради Європи (Франція, Італія, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Іспанія, Швеція, Туреччина) і підписали, але ще не ратифікували Бельгія, Греція, Люксембург, Німеччина.

Приєднання до загальноприйнятих міжнародних механізмів регулювання міграційних процесів - в нтересах і українських працівників-мігрантів, і держави, яка, реалізуючи стратегію інтеграції до європейських структур, повинна спрямувати свої зусилля на те, щоби привести своє законодавство у відповідність до європейських принципів та стандартів.

Разом з тим можна вважати передчасним приєднання України до Конвенції ООН про захист прав усіх працівників-мігрантів і членів їхніх сімей (1990), яку підписали лише 12 країн, що розвиваються. За існуючих умов наші громадяни не можуть скористатися передбаченим у цьому документі механізмом захисту, бо основні потоки трудової_міграції з України спрямовані до розвинутих індустріальних країн. [13,27]

Актуальним залишається прийняття закону щодо імміграції, без якого неможливо встановити порядок прибуття в Україну іноземців та осіб без громадянства з метою працевлаштування.

Масштабність соціальна значущість порушених у цій статті проблем вимагають системних заходів для їх вирішення. До цього часу в Україні відсутня цілісна система роботи з трудовими мігрантами, немає єдиного головного органу, який би відповідав за процеси міграції в державі. Щоб зрушити справу з місця, необхідно:

- вивчити і поставити перед Верховною Радою України питання про ратифікацію ст. 19 Європейсько соціальної хартії з метою встановити захист прав трудових мігрантів та ммігрантів;

- удосконалити правове регулювання питань трудової міграції;

- визначити головну урядову структуру, відповідальну за стан трудової міграції в Україні (нею може бути Міністерство праці та соціальної політики України);

- активізувати укладення міждержавних угод про взаємне працевлаштування громадян, укласти міжрегіональні угоди щодо сезонного працевлаштування громадян з прикордонних регіонів України та сусідніх держав;

- організувати контроль за роботою підприємницьких структур, які займаються посередницькою діяльністю з працевлаштування за кордоном українських громадян, на предмет додержання ними чинного законодавства;

- провести вибірков статистико-соціологічні дослідження трудової міграції для прийняття відповідних рішень на державному та регіональному рівнях.

Виконання цих та інших завдань дозволить упорядкувати міграційні процеси в державі і забезпечити соціальний захист трудових мігрантів.

Отже, наслідки міжнародної міграції робочої сили надто різноманітні. Вони проявляються як в країнах, що експортують робочу силу, так і в країнах, що імпортують її, переносячи певні вигоди та втрати обом сторонам, хоча, вигод більше в країнах-імпортерах робочої сили, а в країнах-експортерах в цілому втрати перевищують вигоди. Світ в цілому виграє, оскільки свобода міграції дозволя людям переміщуватись в країни, де вони можуть внести більший чистий дохід у світове виробництво.

Висновки

Отже, дослідивши проблему даної теми можна зробити так висновки, що міжнародна міграція робочої сили посилюється в умовах формування економічних зв’язків у світовому господарстві. Під цим поняттям розуміють переміщення найманих працівників через кордони в пошуках роботи. Це стихійний процес розподілу трудових ресурсів між національними ланками світового господарства.

До традиційних спонукальних мотивів та причин міжнародної міграц трудових ресурсів належать: різниця в рівнях економічного розвитку окремих країн; нерівномірність у темпах і обсягах нагромадження капіталу на різних ділянках світового господарства; наявність національних відмінностей у розмірах заробітної плати; діяльність ТНК і пов’язана з нею міжнародна мобільність капіталу; масове хронічне безробіття в слаборозвинутих країнах. До цих чинників в останнє десятиріччя долучилися: політична та економічна кризи колишньо соціалістичної системи; поглиблення регіональної та світової економічно нтеграції; зростання попиту з боку лідерів світової економіки на нтелектуальну робочу силу; стрімкий розвиток сучасних засобів зв’язку, комунікацій та транспорту; інформаційний фактор, а також чинники неекономічного характеру: воєнні та релігійні конфлікти, розвал федеративних держав, національні, сімейні та етнічні проблеми.

Становлення України як незалежної держави з власними кордонами та вільним обміном трудовими ресурсами вимагає принципово нового розуміння зовнішньої міграції. Структурна перебудова економіки, конверсія оборонного комплексу, банкрутство й ліквідація підприємств видобувної й переробно промисловості, об'єктивне, а іноді й штучно викликане спинення виробництва призвели до істотного скорочення сукупного фонду робочого часу та вивільнення різноманітної в регіонально-галузевому й якісно-професійному розрізі робочо сили. Водночас дефіцит державного і більшості регіональних бюджетів, незначна порівняно з іншими країнами частка приватних інвестицій в Україну не дають змоги за короткий час і без зростання соціального напруження у суспільств перепідготувати й перерозподілиш значні обсяги вітчизняної робочої сили.

З метою зменшення еміграції робочої сили необхідне провадження системи заходів, які на думку фахівців повинні мати чітке внутрішнє і зовнішн спрямування. До числа перших належать заходи макроекономічної стабілізації та оздоровлення економіки – створення робочих місць, розширення іноземного нвестування тощо. Зовнішні заходи мають забезпечити цивілізовані форми виїзду працівників за кордон та можливість їх вільного повернення з-за кордону, ввезення валюти, а також гарантії нашим співвітчизникам захисту їхніх трудових прав за кордоном.

Перелік використаної літератури

1.   Головко С.В. Світова економіка. – К.: Либідь. – 2000. – 581.

2.   Козик В.В., Панкова Л.А., Даниленко Н.Б. Міжнародні економічн відносини. Навч. посіб. – 2-ге видання. – К.: Знання-Прес, 2001. – 277 с.

3.   Козик В.В., Панкова Л.А., Даниленко Н.Б. Міжнародні економічн відносини. Навч. посіб. – 5-те видання. – К.: Знання, 2004. – 406 с.

4.   Лахно С. Міграція: проблеми лишаються // Полiтика i час.- 2003.- №7.- С.74-77.

5.   Мельник С. Міграція населення України. // Економічний часопис. – 2004. – №4. – С.46 – 52.

6.   Міжнародна економіка. Навчальний посібник / За ред. Козака Ю.Г., Новицького В.М. – К.: „АртЕк”. 2002.- 436 с.

7.   Міжнародна економіка: Підручник / А.П. Румянцев, Г.Н. Климко, В.В. Рокоча та ін. За ред. А.П. Румянцева. – К.: Знання-Прес. – 2003. – 447 с.

8.   Новицький В.М. Міжнародна економіка. Навч. посіб. – 3-є видання. – К.: Знання, 2004. – 672с.

9.   Позняк О. Групові міграції в Україні: сучасний стан, проблеми, перспективи. // Економічний часопис. – 2004. 2. – С.34-48.

10.      Полякова Ю. Внутрішньорегіональні особливості міграційних процесів в Україні // Регіональна економіка. – 2004. - №1. – С. 91-98.

11.      Румянцев А.П., Румянцева Н.С. Міжнародна економіка. – К.: МАУП, 1999. – 104 с.

12.      Світова економіка: Підручник / А.С. Філіпенко, О.І. Рогач, О.І. Шнирков та ін. – 2-е вид. – К.: Либідь, 2001. – 582с.

13.      Сухоруков А. Проблеми міграційних процесів України. // Економіка України. – 2003. – №8. – С.26-33.

14.      Україна і світове господарство: взаємодія на межі тисячоліть / А.С.Філіпенко, В.С. Будкін, А.С. Гальчинський та ін. – К.: Либідь. – 2002. – 470 с.

15.      Фомiн С. Глобалiзацiя та її наслiдки для міграційних процесів України // Полiтика i час.- 2004.- №7.- С. 62-73.