Реферат: Лікарський контроль у процесі тренувальних занять і змагань

Реферат: Лікарський контроль у процесі тренувальних занять і змагань

Мiнiстерство освіти та науки України

Вищий навчальний заклад “Відкритий міжнародний університет розвитку людини “Україна”

Горлiвський регіональний інститут

Кафедра фізичної реабілітації

Реферат

з дисципліни: Спортивна медицина

На тему:

Лікарський контроль у процесі тренувальних занять і змагань

студентки 1-го курсу денної форми навчання

напряму підготовки 0102 – фізичне виховання спорт

спеціальності 6.010200 – фізична реабілітація

Глущенко Марії Олександрівни

Викладач: Ярош А.М.

Горлівка 2009

Зміст

Вступ

1. Лікарсько-педагогічні спостереження (ЛПС) у процесі тренувальних занять

1.1 Задачі та форми організації ЛПС

1.2 Методи дослідження в ЛПС

1.3 Функціональні проби в умовах проведення ЛПС

2. Лікарський контроль на змаганнях

2.1 Медичне забезпечення спортивних змагань

2.2 Антидопінговий контроль

2.3 Секс-контроль

2.4 Самоконтроль

2.4.1 Самоконтроль за фізичною працездатністю

2.4.2 Самоконтроль у процесі тренувальних занять

Список літератури

Вступ

Однією з форм роботи лікаря зі спортивно медицини, тренера-педагога та реабілітолога є організація та проведення лікарсько-педагогічного контролю (ЛПК) за тренувальними заняттями та змаганнями. Висунуте раніше М.А. Семашком положення «Без лікарського контролю не може бути фізичної культури» сьогодні не тільки не втратило свого значення, але й з кожним роком набуває ще більшої актуальності. Слід зазначити, що зв'язок медицини і фізичної культури, а також контроль за фізичними навантаженнями, відомі з найдавніших часів. Так, Гіппократ (460-377 рр. до н.е.) вважав, що довголіття людини визначене тим, наскільки правильно вона приймає «їжу для життя», якою, на його думку, були заняття оздоровчим бігом, гімнастикою, плаванням тощо. Він першим поставив питання щодо правильного дозування фізичних навантажень залежно від статі, віку й фізичного розвитку, а також намагався визначити показання та протипоказання відносно застосування фізичних вправ.

Оскільки фізична реабілітація – це оздоровча галузь ( яка, по суті, є педагогічною і віднесена до педагогічно професії ), а відновлювальний процес у ній зумовлений не лікуванням, як у клінічній медицині, а, перш за все, оздоровленням завдяки використанню фізичних навантажень, то майбутні фахівці з фізичної реабілітації повинні добре знати особливості впливу на організм фізичних навантажень, уміти правильно організувати і проводити оздоровчо-тренувальний процес, а також набувати навичок у здійсненні ЛПК.

1. Лікарсько-педагогічні спостереження (ЛПС) у процесі тренувальних занять

Лікарсько-педагогічні спостереження – це дослідження, які проводять лікар зі спортивної медицини і тренер педагог (чи реабілітолог) безпосередньо під час проведення тренувального заняття з метою оцінки впливу фізичних навантажень на організм людей, які займаються фізичною культурою і спортом або проходять курси реабілітації.

ЛПС є основною частиною комплексного, поглибленого медичного обстеження фізкультурників та спортсменів. За допомогою цих спостережень можна вирішувати найрізноманітніші завдання, які однаковою мірою цікавлять лікаря, тренера чи реабілітолога. Найважливішим завданням ЛПС отримання свідчень про загальний вплив на організм навчально-тренувальних занять (НТЗ), що дає можливість визначити ступінь відповідності фізичних навантажень функціональним можливостям спортсменів, а отже, коригувати тренувальний процес. Робота спортивного лікаря з тренером дозволяє також визначити рівень спеціальної тренованості спортсменів.

1.1 Задачі та форми організації ЛПС

Основними задачами ЛПС є:

1. Оцінка санітарно-гігієнічних умов проведення тренувальних занять та змагань.

2. Оцінка відповідності засобів і методів фізичного виховання, які застосовують у педагогічній роботі тренера чи реабілітолога, віковим особливостям і рівню рухової підготованості осіб, як займаються фізичними навантаженнями.

3. Визначення об’єму та інтенсивност тренувальних навантажень та їх відповідність функціональним можливостям організму.

4. Визначення функціонального стану і рівня тренованості спортсмена.

5. Оцінка змін у стані здоров'я спортсмена.

6. Оцінка й вибір педагогічних, медичних та психологічних засобів і методів відновлення (реабілітації) фізкультурників та спортсменів.

Успішне проведення ЛПС можливе тільки за наявності взаєморозуміння та підтримки, хорошого контакту між лікарем тренером.

Існують різні форми організації ЛПС, які можна класифікувати так:

безпосередньо на тренувальному занятті;

до тренувального заняття і через 20-30 хвилин після нього;

дослідження періоду відновлення через 4-6 годин, 24-48 годин після тренування;

дослідження в день тренування ( вранці та ввечері );

дослідження по мікро циклах ( тижневих, місячних );

дослідження після відпочинку.

Характеристику цих форм організації і ЛПС знаходимо в аналізі існування таких форм лікарського контролю (ЛК):

1. Оперативний ЛК передбачає оцінку термінового тренувального ефекту (тобто змін, які виникають під час тренування та через 20-30 хвилин після нього).

2. Поточний ЛК передбачає оцінку відставленого тренувального ефекту (змін в організмі, які виникають на більш пізніх фазах відновлення).

3. Етапний ЛК, відповідно, передбача оцінку кумулятивного ефекту (тобто змін у функціональному та психофізіологічному стані, фізичній працездатності, тренованості, як правило, у річному тренувальному циклі).

1.2 Методи дослідження в ЛПС

Під час проведення лікарсько-педагогічних спостережень можуть бути використані різні за арсеналом методи дослідження. Вибір їх залежить від поставлених завдань ЛПС, форм їх організації, а також від тих можливостей, які мають лікар, тренер чи реабілітолог. Усі методи можна розділити на дві групи: прості та складні. До простих методів, які не потребують складного обладнання високої-вартості, а також спеціально підготовленого для цього персоналу, належать: анамнез, візуальні спостереження за зовнішніми проявами втоми, визначення ЧСС і АТ, вимір ваги тіла, деяких показників, які характеризують функціональний стан серцево-судинної, дихальної, нервової та нервово-м'язової систем, а також проведення проб з фізичними навантаженнями. Відповідно, до складних методів належать інструментальні методи дослідження: електрокардіографія, полікардіографія, електроміогра- фія, хронаксіметрія, міотонометрія, спірографія, газометрія, телерадіометрія тощо.

У практиці спорту високого ґатунку під час проведення ЛПС фахівці надають перевагу саме складним інструментальним методам діагностики. Це пов’язано з тим, що перебіг захворювань у спортсменів та зміни у їхньому функціональному стані, на відміну від осіб, які не займаються спортом, мають прихований характер, а деякі передпатологічні стани, як, наприклад, перенапруження серця, не завжди виражені в поганому самопочутт вони можуть бути виявлені тільки за допомогою спеціальних методів дослідження.

Але не варто забувати і про більш прост методи дослідження, адже саме опитування чи візуальне спостереження можуть дати тренерові й лікарю загальне уявлення про функціональний стан організму, а також дозволять за зовнішніми ознаками визначити ступінь утоми (таблиця 1).

Таблиця 1.

Визначення ступеня втоми спортсменів за даними візуальних спостережень під час тренувань

1.3 Функціональні проби в умовах проведення ЛПС

Під час проведення різних форм лікарсько-педагогічних спостережень використовують комплекс функціональних проб тестів, за допомогою яких можна провести аналіз впливу фізичних навантажень на організм спортсмена, а також визначити рівень його тренованості.

Для виявлення ступеня впливу навчально-тренувального заняття на організм користуються фізіологічною кривою уроку (заняття). Останню визначають на основі безперервної (за методом Мінасяна) або дискретної (через інтервали у 5-10 хвилин) реєстрації одного або кількох фізіологічних показників, частіше, частоти пульсу. Ураховуючи це, крива уроку отримала назву пульсової кривої уроку. Поступово вона наростає у вступній частині уроку, в основній сягає максимуму і в заключній знижується.

Для вирішення питання щодо доцільно побудови УТЗ, щодо раціональної послідовності застосування фізичних навантажень та відпочинку визначають моторну щільність (МЩ) уроку:

МЩ = tроб. / tзаг. * 100%,

де tроб. – час, витрачений на фізичн навантаження;

tроб. – час загальної тривалості заняття.

Визначення моторної щільності уроку ма велике значення в отриманні оздоровчого ефекту від УТЗ або уроку фізичного виховання. Так, нормальна щільність уроку фізичного виховання для учнів шкіл повинна становити не менше 60%, для спортсменів – 70-80% і більше.

Проба з додатковими навантаженнями дозволя визначити здатність спортсмена на тренуванні максимальні фізичні навантаження на тренуванні (на підставі реєстрації показників кардіореспіраторної системи на додаткове навантаження до тренування та через 10-20 хв після нього). Важливою умовою під час вибору цих навантажень є їх суворе дозування та легкість у застосуванні. Як правило, використовують прості функціональні проби ( 20 присідань за 30 сек, 15-секундний біг на місці у максимальному темпі тощо).

Для точної реєстрації сумарної кількост кроків, зроблених спортсменом під час бігу, можна використовувати в лабораторних умовах лічильники кроків спеціальної конструкції.

Розрізняють три основні варіанти (види) реакції на пробу з додатковими навантаженнями: норма, феномен «ножиці» та атипові реакції.

Для варіанту норми характерні незначн кількісні розбіжності у відповідних реакціях на таке навантаження до і після тренування. Цей варіант спостерігають у спортсменів із хорошим функціональним станом організму.

Для другого варіанту характерний прояв так званого феномена «ножиці». Суть його полягає в тому, що у відповідь на додаткове після тренування навантаження зрушення ЧСС є більшим, а Підйом максимального АТ меншим, ніж до тренування. Таке погіршення пов'язують із недостатньою підготованістю спортсмена або з надмірно інтенсивним навантаженням, яке викликало стійку втому.

Третій варіант відображає подальше погіршення адаптації організму, яке виявляється в появі ати пічних реакцій серцево-судинної системи.

Причиною виникнення такого варіанта може бути недостатня підготованість спортсмена, надмірне навантаження на тренувальному занятті, перевтома тощо.

Різновидом проби з додатковими навантаженнями є так званий метод додаткових навантажень із тренд-аналізом. Метод уперше був запропонований науковцями кафедри спортивної медицини Тартуського державного університету (Естонія). Він дозволяє кількісно визначити загальний вплив тренувальних навантажень на організм. В основу функціонально проби покладено одну із закономірностей зміни показників ЧСС і АТ у процес виконання фізичних навантажень. Вона виявлена у тенденції ( від англ. trend систематичне підвищення або зниження результатів від тесту до наступного тесту ) до зниження максимального АТ і підвищення ЧСС після досить інтенсивного тренування. Ступінь вираженості змін показників серцево-судинної системи залежить як від потужності навантажень, так і від підготованості спортсмена.

Проба полягає у виконанні спортсменом дозованого фізичного навантаження (на велоергометрі) до тренування і через 20 хв після нього. Результати тестування виявляють у вигляді індексу тренда (ІТ).

Для розрахунку ІТ потрібно виконати так математичні дії:

1. Вираховуємо тренд АТ до тренування:

Тренд АТ = (АТ0 + АТ1 + АТ3) / 3

де АТ0 – максимальний артеріальний тиск до навантаження;

АТ1 – максимальний тиск на 1-й хв відновлення;

АТ3 – максимальний тиск на 3-й хв відновлення.

2. Вираховуємо тренд ЧСС до тренування:

Тренд АТ = (ЧСС0 + ЧСС1 + ЧСС3) / 3

де – ЧСС0 – частота серцевих скорочень до навантаження;

ЧСС1 – частота серцевих скорочень на 1-й хв відновлення;

ЧСС3 – частота серцевих скорочень на 3-й хв відновлення.

3. Знаходимо ІТ1 – (індекс тренда до тренування):

ІТ1 = тренд АТ / тренд ЧСС

Так само (за пунктами 4,5, і 6) знаходимо ІТ2 (індекс тренда після тренування).

4. Враховуємо загальний ІТ:

ІТ = ІТ1 – ІТ2.

У таблиці 2 наведено оцінювальні критер величини індексу тренду для спортсменів.

Таблиця 2.

Оцінка результатів проби з додатковими навантаженнями з тренд-аналізом

Проба з повторними навантаженнями да можливість визначити рівень спеціальної підготованості спортсмена на підстав оцінки адаптаційних змін кардіореспіраторної системи і показників фізично працездатності (результативності).

Порядок проведення повторних навантажень такий. У спортсмена, який сидить у стані спокою, вимірюють ЧСС і АТ та збирають спортивний анамнез. Після розминки обстежуваний починає виконання тесту. Важливим елементом тесту є правильний вибір дозованого фізичного навантаження, а саме: навантаження повинно бути специфічним не тільки для цього виду спорту, але й для тих вправ, які є основними у тренувальному процесі спортсмена; вправи треба виконувати з максимально можливою інтенсивністю і з найменшими нтервалами відпочинку. Вправи треба залишати незмінними протягом усього етапу підготовки ( навчально-тренувального збору тощо ), що дозволяє виявити динаміку розвитку спеціальної підготованості спортсмена.

Виділяють чотири варіанти адаптац організму спортсмена до повторних навантажень:

Перший варіант – добра адаптація, за яко після кожного повторення навантаження спостерігають стійку адаптацію ЧСС і АТ на фоні збереження високої результативності (працездатності) протягом усього періоду дослідження.

Другий варіант супроводжено незначним погіршенням функціональних показників і варіабельністю спортивних результатів, що може свідчити про недостатньо високий рівень підготовленості.

Для третього варіанту характерні нестійк показники пульсу й артеріального тиску, а також зниження працездатності. Усе це свідчить про недостатній рівень спеціальної підготованості спортсмена.

Четвертий варіант відображає порушення функції вегетативної нервової системи на фоні вираженої тахікард спостерігаємо зниження максимального і підвищення або падіння до нуля ( феномен без кінцевого тону) мінімального АТ. Результативність, як правило, погіршується або зберігається на одному рівні. Цей варіант свідчить про недостатню підгото-

ваність або пере тренованість спортсмена.

2. Лікарський контроль на змаганнях

2.1 Медичне забезпечення спортивних змагань

Медичне забезпечення змагань здійсню медперсонал ( лікарі, медсестри та реабілітологи ) лікарсько-фізкультурних диспансерів (ЛФД) і кабінетів лікарського контролю, а також медичні заклади, на території яких проводять спортивні заходи. Будь-який спортивний захід не може відбутися без участі в ньому медичних працівників.

За три дні до початку змагань їхн організатори подають письмову заяву до ЛФД із вказівкою відносно терміну проведення спортивних заходів, їхнього характеру, місця і часу проведення, а також кількості учасників. Після ознайомлення з програмою і умовами проведення змагань головний лікар ЛФД вирішує питання щодо порядку медичного забезпечення змагань.

Лікар змагань є членом суддівської колег на правах заступника головного судді з медичної частини і бере участь в роботі.

Медичне забезпечення спортивних змагань це :

1. Участь лікаря в роботі мандатно комісії. Лікар контролює правильність оформлення заявок, їхню відповідність снуючим нормам і вимогам. У заявковому листі треба обов’язково вказати: вік кваліфікацію кожного учасника, вид змагань, до якого його допущено, висновок лікаря про допуск до змагань, який видано не пізніше 10-15 днів до початку змагань. Підпис лікаря і печатка лікувальної установи повинні стояти біля прізвища кожного учасника. Печатка немедичної установи недійсна. Спортсменів, які не мають правильно оформленого висновку лікаря, до змагань не допускають.

2. Контроль за санітарно-гігієнічним станом місць проведення змагань, обладнання та інвентарю. Якщо знайдені суттєв недоліки в санітарному стані або в епідеміологічній обстановці, лікар пода офіційну заяву до суддівської колегії та разом із організаторами змагань вжива заходів щодо усунення недоліків.

3. Присутність на зважуванні, де проводять зовнішній огляд спортсменів; виявлення скарг.

4. Спостереження лікаря за учасниками змагань і попередження травм та захворювань.

5. Надання медичної допомоги учасникам змагань. На місці змагань установлюють столик для медичного персоналу. На столику розкладують медикаменти в такому порядку, щоб у разі потреби їх можна було швидко знайти.

6. Після змагань лікар ( тренер, реабілітолог ) складає звіт про медичне обслуговування, а потім подає його відповідальному працівникові ЦРЛ або до лікарсько-фізкультурного диспансеру.

2.2 Антидопінговий контроль

Складовою частиною медичного забезпечення офіційних змагань високого ґатунку ( Олімпійські ігри, чемпіонати світу та Європи ) є антидо-пінговий контроль (АДК).

АДК – це система спеціальних заходів, що спрямовані на виявлення прийнятих допінгів учасниками змагань та накладання відповідних санкцій на тих спортсменів, яких було звинувачено у прийнятт препаратів.

Допінг (від англ. dayping – удар батогом) у спорті – це уведення в організм спортсмена перед змаганнями або під час змагань фармакологічних засобів, які здатні штучно підвищувати спортивний результат.

Шкідливість допінгів полягає у штучній стимуляції організму вище допустимих норм, у разі якої в умовах виконання сильних навантажень виникає неекономна його діяльність, що призводить до вичерпування енергетичних ресурсів і, як наслідок, розвитку патологічних станів.

Про намагання штучно підвищити спортивну результативність було відомо ще з давніх часів. Так, на античних олімпіадах атлети застосовували різні речовини, які підвищували їхню фізичну працездатність. Перший випадок застосування допінгу було зафіксовано під час проведення змагань із плавання у 1865 році в місті Амстердамі, а перший трагічний випадок було зафіксовано у 1886 році на змаганнях із велоспорту. У минулому сторіччі жертвою сильного допінгу став чемпіон світу серед велогонщиків-професіоналів, англієць Тоні Сімпсон, який загинув на трасі Тур де Франс у 1967 році. Така ж доля пізніше спіткала західнонімецького боксера-професіонала Юпка Ельця, якого винесли з рингу непритомним. Як довела експертиза, він прийняв велику дозу психостимулятора первитину.

Усе це призвело до того, що на сес Міжнародного Олімпійського Комітету (МОК) 1967 року було прийнято рішення про заборону допінгу та впровадження анти допінгового контролю. Уперше вибірковий АДК було здійснено на Олімпійських іграх у Мексиці, у 1968 році, а вже з 1972 року (Олімпіада в Мюнхені, ФРН) АДК став обов’язковим на всіх Олімпійських грах і великих міжнародних змаганнях. У 1971 році такий контроль було також запроваджено в колишньому Радянському Союзі.

Допінг-контроль здійснює спеціальна комісія при МОК. Є два види служб антидопіногового контролю: служба збирання матеріалу й антидопінгова лабораторія. Сам АДК поділено на два види контролю: на змаганнях та поза змаганнями.

До змагань усім країнам-учасницям розсилають списки заборонених фармацевтичних засобів, які відносять до допінгів.

Під час змагань усіх спортсменів та офіційних осіб команд ( тренерів, спортивних лікарів, реабілітологів, масажистів ) ознайомлюють із процедурою антидопінгового контролю.

Метод дослідження у разі допінг-контролю досить простий і необтяжливий для спортсмена. Для цього проводять аналіз проби сечі, яку здає учасник змагань після того, як він отримає відповідне повідомлення. Спортсмен разом із представниками команди ( тренером або функціонером та лікарем ) повинен з'явитися на комісію по АДК не пізніше ніж через 60 хв після отримання повідомлення.

Пробу сечі ( у присутності самого спортсмена ) об’ємом не менш ніж 100 мл ділять на дві рівні частини контрольну й основну, які потім розливають у флакони. Їх щільно закривають, опечатують і кодують. Основна проба під кодовою назвою надходить до лаборатор для біохімічного аналізу, а другу у запечатаному вигляді зберігають у сейфі для контролю на випадок, якщо в першій пробі буде знайдено речовину, яка належить до класу допінгів. Аналіз проби проводять не пізніше ніж за 48 годин після взяття сечі у спортсмена. Повторну експертизу ( у разі потреби ) проводять не пізніше ніж за 24 години після першої експертизи. Якщо спортсмен не з'явився до лабораторії АДК для здачі проб на аналіз, це вважають його визнанням у прийнятті допінгу.

На спортсменів, звинувачених у прийнятт заборонених засобів, накладають відповідні санкції, їхні результати анулюють а самі вони можуть отримати дискваліфікацію за різними термінами ( а в окремих випадках – довічну дискваліфікацію, як це сталося з канадським легкоатлетом Беном Джонсоном ).

Медична комісія МОК вважає за допінги так групи фармакологічних засобів:

1. Психостимулятори: фенамін, амфетамін, сіднофен, сіднокарб, первитин, мезокарб, салбутамол тощо.

2. Симпатоміметичні аміни ( симпатоміметики ): ефедрин, мезатон, ізадрин, корамін тощо.

3. Стимулятори центральної нервової системи (ЦНС): стрихнін, кофеїн, коразол, пікротоксин, бемігрід тощо.

4. Наркотичні знеболюючі засоби: героїн, петидін, морфін, етилморфін, промедол тощо.

5. Анаболічні стероїди («анаболіки»): тестостерон, метилтестостерон, ретабол, нерабол, ретаболіл, даназол, тренболон, міболен, стенозолол, надролон, метандріол, фенаболіл, діанабол тощо.

6. Діуретіки: фуросемід, гіпотеазід, манітол, мерсаліл, індапамід, амілорід, канкреон, етакрінова кислота тощо.

7. Жіночі гормональні контрацептиви: логест, фемоден тощо.

8. Пептидні й глікопротеїнові гормони та хні аналоги: соматотропін (СТГ), кортикотропін (АКТГ), ериторпоетин (ЕРО) тощо.

Заборонені методи:

аутогемотрансфузія ( кров'яний допінг ) переливання особистої крові спортсмена за декілька днів до змагань з метою підвищення фізичної працездатності;

фальсифікація аналізів та проведення різних заборонених маніпуляцій, які можуть змінити склад сечі;

ректальне введення повітря спортсменам-плавцям тощо.

Групи речовин, які мають певні обмеження:

алкоголь у концентрації 0,50/00 для зняття тремору у спортсменів-стрільців;

місцеві анестетики у вигляді мазі чи н’єкцій ( якщо у спортсмена немає травм або захворювань опорно-рухового апарату );

кортикостероїди можна застосовувати в дерматології, травматології та офтальмології тільки з офіційного дозволу медичної комісії тощо.

Кількість заборонених фармакологічних засобів щороку зростає. За даними Комісії МОК, ця цифра сягає 10 тисяч. Незважаючи на введення допінг-контролю, випадки застосування допінгів, на жаль, не лише не зменшилися, а, навпаки, збільшилися і, як це не прикро, допінг увійшов навіть у дитячо-юнацький спорт.

2.3 Секс-контроль

Цей вид контролю було введено МОКом наприкінці 60-х років. Мета його – виключення зі змагань світового рівня жінок-спортсменок з явними ознаками гермафродитизму, тобто коли в жіночому організмі внаслідок аномального розвитку функціонують не лише жіночий фенотип (зовнішній вигляд), таких спортсменок характеризують за підвищеним рівнем розвитку окремих фізичних якостей, а саме: сили, швидкості, витривалості, як спричиняють нерівноправності у боротьбі.

З метою виявлення цієї аномал забезпечення для всіх спортсменок однакових умов на змаганнях проводять секс-контроль. Це спеціальна методика, яка полягає у визначенні відсотка (%) соматичних клітин, у ядрах яких міститься статевий хроматин ( тільця, які під мікроскопом набувають темного забарвлення ), або так звані тільця Барра, які у 1949 році були відкриті канадськими науковцями М. Барром і Е. Бертрамом. Так, у осіб жіночої статі виявляють до 70% соматичних клітин, в ядрах яких знаходиться статевий хроматин, у чоловіків – до 5%.

Секс-контроль, так само, як антидопінговий контроль, є простим і необтяжливим для спортсменок. Він поляга у проведенні гістологічного дослідження матеріалу ( клітин шкіри, слизово оболонки порожнини рота, волосяних цибулин тощо ), узятого з організму жінки. Скребок, узятий шпателем із цього матеріалу, тонким шаром наносять на предметне скло, фарбують однією краплею 1,5-2% розчину оцтовокислого ацетоорсеїну, накривають покривним склом і досліджують під мікроскопом.

2.4 Самоконтроль

Самоконтроль – це самостійні регулярн спостереження за допомогою простих і доступних прийомів за станом свого здоров'я, самопочуттям, фізичним розвитком, впливом на організм фізичних розумових навантажень. Використовуючи систематичний самоконтроль разом із веденням щоденника, можна визначити ступінь м’язових і нервово-психічних навантажень, утоми, достатності часу для відновлення, а також за допомогою яких засобів можна досягти найбільшої ефективності реабілітаційних заходів; наскільки є результативними окремі методи корекції виявлених порушень у функціональному стані та працездатності.

Самоспостереження можуть бути ретельними складатися з великої кількості показників, а також стислі, розраховані на фіксацію кількох найбільш простих, але досить інформативних показників. Перш за все треба визначити умови і можливості для застосування тих або інших методичних підходів, визначити обсяг показників. Передбачено, що у раз вимірювань витримують ідентичні умови. Наприклад: зранку після сну, перед початком і після занять тощо. Можна також зафіксувати динаміку змін функціональних зрушень у процесі тренування та у відновлювальний період після навантажень.

Найбільш простим і доступним показником, який свідчить про стан серцево-судинної системи та організму в цілому, частота серцевих скорочень – пульс. Існує кілька методів вимірювання пульсу. Найбільш поширеним і простим є пальпаторне прощупування і підрахування пульсових хвиль. Для цього 2-й, 3-й і 4-й пальці руки накладають на одну з артерій: сонну, скроневу або променеву. Під час визначення пульсу на променевій артерії пальці розміщують вище променезап‘ястсткового суглоба, артерію прощупують і злегка притискають. Після інтенсивного навантаження, коли пульс збільшується до 150 пошт./0хв і вище, підрахунок серцевих скорочень здійснюють шляхом накладання пальців руки на область верхівки серця – п’яте міжребер’я зліва. У стані спокою пульс звичайно підраховують за 15 і 30-секундн нтервали. Після навантаження, у зв’язку зі швидкими його змінами, пульс підраховують за 10 с.

Самоконтроль функціонального стану передбачає уважне ставлення до свого організму кожного фізкультурника спортсмена, встановлення адекватності власних можливостей до виконання певного фізичного навантаження. Проведення систематичних самостійних спостережень та їх аналіз допомагають спеціалістам із фізичної реабілітації попередити розвиток перенапруження, раціонально будувати руховий режим тощо. Тому для тих. Хто застосовує самоконтроль, необхідно знати, що його треба здійснювати систематично і тривалий час. Вибіркові спостереження не дають характеристики функцій і не є ефективними.

2.4.1 Самоконтроль за фізичною працездатністю

Фізична працездатність – поняття комплексне може бути охарактеризоване показниками розвитку м’язової сили й побудови тіла за допомогою тестів, які дозволяють оцінити як загальну працездатність, так головні якості: силу, витривалість, гнучкість, спритність тощо. Так, уявлення щодо силової витривалості можна отримати завдяки виконанню підтягувань, віджимань в упорі на брусах і від підлоги тощо.

Швидкість реакції, яка залежить від ступеня накопичення втоми, впливів негативних емоцій, порушень режиму ( недосипання, паління, вживання алкоголю тощо ), можна оцінити за допомогою дуже простого тесту. Необхідно взяти в ліву руку (для лівші – у праву) монету і, розтуливши пальці, випустити її. Другою рукою потрібно монету зловити. Якщо з десяти спроб сім будуть позитивними, можна вважати швидкість реакції гарною.

Для визначення спритності, яка характеризу координацію і точність рухів, можна використати метання м’яча в ціль, кидки баскетбольного м’яча до корзини та багато інших вправ. Щоб отримувати результати, які можна зрівнювати, необхідно додержуватися відстані, розмірів м’яча тощо.

Якість швидкості визначають у процесі бігу на місці протягом 10 с із високим підніманням стегон і одночасним виконанням оплесків під ногами. Якщо виконано 35 оплесків, нараховують 5 балів, 30-34 – 4 бали, 25-29 – 3 бали, 20-24 – 2 бали, 15-19 – 1 бал, менше 15 оплесків – бали не нараховують.

Стрибучість визначають під час стрибка з місця у довжину. Якщо подолана відстань 9 стоп – оцінка 5 балів, 8 – 4 бали, 7 3 бали, 6 – 2 бали, 5 – 1 бал.

Силу рук – з вису на перекладені після підтягування ( вис на зігнутій руці). Відмінним рівень сили вважають, коли тривалість утримання – 10 с, добрим – 5-9 с, задовільним – 3-5 с. Якщо тіло на перекладині у висі на двох руках утримується не менше 15 с – оцінка 2 бали, не менше 10 с – 1 бал.

Для характеристики гнучкості використовують нахили тулуба вперед, не згинаючи ніг. У разі торкання підлоги долонями нараховують 5 балів, пальцями – 3 бали, торкання щиколоток – 1 бал.

Витривалість можна визначити в процесі бігу на місці з частотою 120 кроків за хвилину. Якщо тривалість такого бігу не менше 15 хв – оцінка 5 балів, 10-14 хв – 4 бали, 5-9 хв – 3 бали, 3-4 хв – 2 бали, менше 2 хв – бали не нараховують.

Силу м’язів живота оцінюють у положенн «лежачи на спині», ноги випрямлені доверху – виконуємо «ножиці» на тривалість. 5 балів надають, якщо вправу виконуємо не менше 4-х хвилин, 4 – не менше 3-х, 3 2-х, 2 – 1-ї хвилини, 1 бал – 20 с. Рівень підготованості, згідно з результатами тестування, оцінюють шляхом визначення суми балів. Якщо вона не менше 30 – рівень підготованості вважають високим, не менше 20 – середнім, менше 10 – низьким. Оцінити загальну фізичну працездатність можна за допомогою зовсім елементарних вимірювань ( наприклад, сходинкова проба, тест Купера). Сходинкова проба передбачає підйом на 4-й поверх стандартного будинку в середньому темпі. Якщо пульс після цього не перевищує 120 пошт./хв., працездатність оцінюють як високу, 121-140 пошт./хв. – як задовільну, якщо пульс вище ніж 140 пошт./ хв. і з’явилася задишка – працездатність вважають поганою.

До складу спеціальних якостей належить вестибулярна стійкість. Її визначення можна здійснити різними засобами. Найбільш простим с є проба Ромберга.

Методика проведення: стопи ніг встановлюють на одну смугу, нога, яка стоїть попереду, злегка наступає п’яткою на носок ноги, яка стоїть позаду. Плечі розведені, руки витягнуті вперед, голова відведена назад, очі закриті. Утримання тулуба в такому положенні протягом більш ніж 10 с свідчить про задовільну вестибулярну стійкість.

2.4.2 Самоконтроль у процесі тренувальних занять

Частота пульсу під час тренувань залежить від функціонального стану та інтенсивності навантаження.

Під час самостійних занять оздоровчим бігом зручно користуватися тестом розмови або співу без визначення частоти пульсу. Якщо під час виконання вправ зберігається здатність розмовляти з партнером або співати, інтенсивність навантаження обрано вірно. Якщо інтенсивність виконання вправ не дозволяє довго розмовляти, потрібно зменшити темп.

Тривалість самостійних занять можна регулювати за частотою пульсу. Якщо спортсмен тільки починає самостійно тренуватися, тоді рекомендовано ( якщо пульс під час занять – 140, 120, 110, 90 пошт./хв. ) обмежувати тривалість виконання 10, 20, 40, 60 хвилинами.

Якщо середній пульс становить 140-150 пошт./хв., через5-7 хв після закінчення фізичного навантаження він не повинен перевищувати 10-15% вихідного значення. Режим роботи і навантаження за умови деяких режимів тренування також зручно контролювати згідно зі змінами пульсу. Так, у разі використання інтервального методу тренування потрібно, аби пульс за умови максимального навантаження сягав 170-180 пошт./хв., а відпочинок тривав доти, доки пульс не зменшиться до 120-130 пошт./хв. Рекомендований термін навантаження – від 15 с до 3-4 хв. Механізм інтервального тренування полягає в тому, що у відповідному періоді через збереження венозного притоку до порожнин серця на фоні одночасного зниження пульсу відбувається розтягування серцевого м’яза, що сприяє покращанню його адаптації до навантажень.

Список літератури

1.         Епифанов В.А. Лечебная физическая культура и спортивная медицина: Учебник. — М.: Медицина, 1999. — 304 с: ил.

2.         Дубровский В.И. Спортивная медицина: Учеб. для студ. высш. учеб. заведений. – 2-е изд., доп. – М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2002. – 512 с.: ил.

3.         Макарова Г.А. Спортивная медицина: Учебник. - М.: Советский спорт, 2003. - 480 с: ил.