Реферат: Технології політичної діяльності

Реферат з політології

Технології політичної діяльності

Політична діяльність — заняття професійне або на громадських засадах у сфері політики і політичного життя.

Більшість політиків займаються політичною діяльністю на громадських засадах. Чимало є однак і таких політиків, які поєднують професійну діяльність будь-якого характеру з політичною. Для окремих політиків політична діяльність є основним джерелом їхнього життєзабезпечення. Це, власне, політики загальнодержавного рівня, хоча в Україні, наприклад, навіть на рівні Верховної Ради часто точаться суперечки, виникають проблеми, коли народні обранці намагаються, окрім депутатської діяльності, займатися й іншою (комерційною, господарською тощо), що законодавчо заборонено, але реально "законотворцями" гнорується.

Політична діяльність є наслідком реалізації певної мотивац суб'єктів політики, їх політичних інтересів. Основним рушієм такої діяльност політична свідомість, соціальні інтереси політика.

Політична діяльність потребує певних знань, політичної культури, досвіду, кваліфікації, творчості, гнучкості у поглядах, специфічних особистісних якостей, мудрості, тактовності, зібраност тощо. Політичним лідерам мають бути притаманні певні ділові і людські якості. Основні серед них такі:

• здатність максимально кваліфіковано акумулювати, а відтак відображати і реалізовувати у власній діяльності інтереси широких мас. Це означає, що політичний лідер будь-якого, а особливо загальнонаціонального рівня аж ніяк не може звужувати своїх політичних нтересів і уподобань до певної, хоч і великої групи співгромадян;

інноваційність, тобто здатність генерувати, висувати нові ідеї, шукати шляхи і форми їх реалізації. Це стосується і вміння використовувати певний досвід політичної діяльності інших людей,політичних лідерів, політично нформованості, політичної культури;

• психологічна культура, до якої належить культура мислення, культура мовлення, культура почуттів, культура прийняття політичних рішень;

• організаторські здібності, вміння співпрацювати з іншими, організовувати діяльність максимально велико кількості людей.

Значення політичної діяльності в суспільстві ніколи не трактувалося однозначно. За всієї різноманітності ЇЇ визначень можна вести мову про: політичну діяльність як "благородну справу" (Аристотель); політичну діяльність як вульгарну, брудну, принизливу справу.

У першому випадку (позитивна оцінка) політичну діяльність розглядали і характеризували як своєрідне, тонке і делікатне мистецтво управління суспільством, процесами, які відбуваються в ньому. За твердженням Аристотеля, політична діяльність є (у всякому разі має бути) миротворчою, тобто такою, що сприяє об'єднанню всіх громадян, суспільства навколо певної вищо мети — стратегії розвитку цього суспільства.

У негативному аспекті політичну діяльність розглядали як "марні політичні ігри", "пустопорожні балачки", "реалізацію людьми їхнього непомірного честолюбства" тощо.

Звичайно, у реальному житті в політичній діяльності є все позитив, і негатив, тобто досить часто у чистому, стерильному вигляд політичної діяльності немає.

Своєю суттю політична діяльність має два основні види — теоретичний і практичний.

До теоретичного можна зарахувати: ідеологічну, законотворчу, наукову, методичну, соціологічну, а до практичного — депутатську, урядову діяльність в органах місцевого самоврядування, партійну і громадську діяльність, участь у виборах, референдумах, мітингах, пікетуваннях, маніфестаціях тощо. Як правило, політики, особливо вищого рівня, займаються багатьма видами як теоретичної, так і практичної політичної діяльності.

Самі собою політичні процеси, в яких політик бере безпосередню участь або просто спостерігає за ними, аналізує їх, можна класифікувати у такий спосіб:

• залежно від характеру змін влади — еволюційний революційний, мирний і насильницький;

• залежно від рівня усталеност стабільний і нестабільний;

• залежно від публічност здійснення елітою і електоратом своїх функцій — відкритий і прихований (тіньовий).

Кожний політик у різний спосіб виконує такі функції:

• нтеграція суспільства, громадян, їх об'єднання навколо певних цінностей, інтересів, мети і завдань. Особливо яскраво це простежується в діяльності політиків — лідерів політичних партій, рухів, об'єднань. Власне, і в політичні партії, об'єднання та рухи громадяни об'єднуються на основі спільності таких цінностей, інтересів завдань;

• пошук і прийняття оптимальних політичних рішень. Реалізація такої функції потребує відповідних аналітичних навичок, уміння порівнювати, вибирати і приймати найефективніш рішення. Багато в чому це залежить від політичного чуття політика, вміння передбачати, прогнозувати, а то й ризикувати;

• захист громадян від беззаконня, самоуправства бюрократії, підтримка громадського порядку;

• зміцнення політичних зв'язків з масами. Без цього політик швидко втрачає авторитет, підтримку громадян, після чого настає його політична смерть;

• ніціювання, оновлення та генерування оптимізму і соціальної енергії мас, їх мобілізація на досягнення певної мети. Ця функція особливо притаманна політикам-комуністам, майстрам виголошування промов, політикам, які знаються на журналістиці.

Політикам властиві й інші функції. Неважко визначити, які і якому конкретно політику вони притаманні залежно від багатьох обставин, у тому числ особистісних якостей політика. Повертаючись до першої функції політика, необхідно сказати саме про його політичні, соціальні інтереси та інтереси його прихильників, електорату. З одного боку, політик змушений співвідносити власні інтереси з інтересами мас, інших політиків, тобто різних суб'єктів політичного процесу. Тим часом легко помітити, що окремі політики досить активно "експлуатують" ті загальнолюдські проблеми, інтереси, потреби, які лежать, образно кажучи, на поверхні. Важко знайти в Україн політика, який би не обіцяв, скажімо, докласти зусиль до вирішення проблем праці, рівня життя, боротьби з корупцією тощо.

Як зазначалося, кожен політик має особисті риси характеру, рівень теоретичної і практичної підготовки. Якщо політику притаманні такі риси, як реакційність, консерватизм, жадоба влади, агресивність, конформізм, примітивізм у мисленні, то такого політика називають авторитарним (авторитарною особистістю). Концепція авторитарної особистості виникла ще в русл неомарксизму франкфуртської школи, потім вона була асимільована ліворадикальною ліберальною соціологією 60-х років.

Е. Фромм вважав, що авторитарна особистість надмірно страждає від почуття свободи, одноосібності, загубленості. Це все загострює її інстинкт до самозбереження і потяг до самоутвердження, що, у свою чергу, обертається волею до влади.

Протилежністю авторитарного політика є політик-неоконформіст (неоконформістська особистість).

Успіх діяльності політика забезпечує, окрім знань, навичок вмінь, політична культура — своєрідний вид людської культури, який межує на стику політики і досягнень суспільства у матеріальній і духовній сферах проявляється як цивілізована діяльність, поведінка у сфері політики політичного життя.

Розрізняють політичну культуру окремих політиків, громадських діячів, партій, рухів, націй, класів, держав, країн, народів. Політична культура окремого політика — важливий показник його підготовленості (знань, навичок, ідейних переконань), готовності до активної і свідомої політично діяльності. Як правило, політик, якому притаманна висока політична культура, займає чітку політичну, громадянську позицію, вміє поєднувати власн нтереси з груповими, корпоративними, загальнонаціональними, загальнодержавними. Його дії переважно відкриті, чесні, послідовні і виважені.

Політична культура — це особливий різновид культури, спосіб духовно-практичної діяльності й відносин, як відображають, закріплюють і реалізують основні національні цінності та інтереси, формують політичні погляди й цінності, знання та навички участі громадян у суспільно-політичному житті.

Однією з характерних ознак стану суспільної думки в політичній сфері є авторитет політичних інститутів, партій, організацій і владних структур довіра до них з боку населення країни. Особа у процесі свідомої діяльност отримує політичні знання й досвід, формує свою політичну свідомість відповідні політичні відносини.

Політична культура характеризується власним способом реалізації соціально-політичної діяльності людей, у процес якої змінюються відносини між ними і створюються певні цінності. Політична культура окремої людини формується у процесі навчання, оволодіння професією, продуктивної діяльності зі створення матеріальних духовних благ, участі в суспільному, громадському житті.

Формування політичної культури, на думку багатьох людей в Україні, нині не може бути дієвим, бо демократія ще не вирізняється стабільністю, парламентський демократизм існує лише теоретично, а вибори не відбивають стинної думки народу. У всякому разі такою є думка багатьох фахівців з філософії, сторії, політології та соціології. Можна зробити висновок, що у свідомості старшого покоління склався ілюзорний імідж соціалізму, який забезпечував ідеальне "соціальне благополуччя" та повну зайнятість в умовах планово економіки.

Політична культура насамперед повинна, ми вважаємо, сприяти усвідомленню загальноісторичної відповідальності українців як нації, вихованню в них справжнього патріотизму, національної гідност самосвідомості.

У справді демократичному суспільстві політична культура має бути спрямована на виховання громадян, особливо молодих, які поважають закон, але чинять опір у тому разі, коли їх права порушуються, її реалізація може бути дієвою, якщо у людини, особливо молодої, будуть чіткі ідеї обмеження влади готовність боротися законними засобами для підтримки цих обмежень. Досягти такої ситуації можна лише через виховання, формування особистості.

Слід застерегти від роздмухування тільки суто національного, поки воно не утвердиться у свідомості як державно-національне в духовній державно-правовій сферах, тобто не стане природним і об'єктивно необхідним. М. Маринович з цього приводу зазначає, "що є націоналісти, для яких кожний пункт, кожна кома в Декальозі мають сакральне значення. Вони й не помічають, що їхні народозахисні моделі, не вивірені у часі і конкретних сторичних обставинах, можуть призвести до громадянської війни, тобто означати захист народу" до останнього українця.

Історія свідчить, що культурний розвиток того чи іншого народу не завжди супроводжується формуванням політичної культури, яка передбача осмислення тих проблем, що стоять перед політичними інститутами для розбудови держави.

Політична культура в різних суспільствах завжди фрагментована, а особливо в Україні. На думку Б. Цимбалістого, політична культура українців навіть глибоко фрагментована, бо поділяє на Схід і Захід, релігійні віросповідання (католики православні) і на велику кількість політичних партій. Загалом політичну культу