Курсовая работа: Вплив комунального господарства на довкілля на прикладі міста Чернігів

Курсовая работа: Вплив комунального господарства на довкілля на прикладі міста Чернігів

Важлива роль серед галузей невиробничої сфери належить житлово-комунальному господарству України, яке являє собою багатогалузеву технічно забезпечену галузь, що має розгалужену структуру, і містить у собі комплекс послуг, спрямованих на задоволення першочергових життєвих потреб населення. Специфічною особливістю цієї галузі є територіальна роз'єднаність житлово-комунальних об'єктів, що потребують цілодобової надійної експлуатації, необхідност оперативного, а в ряді випадків аварійного характеру виконання робіт величезних обсягів і трудомісткості, що потребують широкого застосування машин, механізмів малої механізації різноманітного призначення. Житлово-комунальне господарство являє собою один із складних і багатогранних об'єктів управління. У зв'язку з цим життєво важлива і необхідна докорінна перебудова цієї галузі, з огляду на те, що Україна веде перебудову економіки від командно-планової системи управління економікою до ринкових методів господарювання.

В наступний час рівень розвитку житлово-комунального господарства не задовольня потреб населення, а матеріально-технічна база підприємств і організацій ц галузі потребує розширення та удосконалення. Галузь потребує створення автоматизованих систем управління житлово-комунальним господарством із використанням нових електронно-обчислювальних машин на всіх рівнях, що забезпечить підвищення ефективності цієї галузі народного господарства, приведе до поліпшення наданих населенню комунальних послуг.

Мета роботи – характеристика розвитку комунального господарства на прикладі міста Чернігів.

Завдання роботи:

1)   дати поняття про житлово-комунальне господарство та його проблеми;

2)   проаналізувати окремі складові комунального господарства;

3)   дати характеристику впливу комунального господарства на довкілля та заходи щодо боротьби з забрудненням.

Житлово-комунальне господарство – це одна з найважливіших галузей господарського комплексу міста, що забезпечує його життєдіяльність.

Сьогодн житлово-комунальне господарство міста переживає значні труднощі. Збільшується кількість старого та аварійного житлового фонду, матеріально-технічна база житлово-комунального господарства вкрай зношена, обладнання застаріле та енергомістке.

Фізичне та моральне старіння конструкцій і внутрішніх систем житлових будівель стало головною причиною зниження якості комунальних послуг, погіршення комфортності, надійності та безпечності умов проживання мешканців міста. З іншої сторони, поганий фізичний стан внутрішньобудинкових систем, низькі теплозахисн властивості огороджувальних конструкцій та відсутність у споживачів технічно можливості для керування споживанням теплової енергії призводять до невиправдано високого рівня обсягів споживання тепла і питної води.

Відповідно неухильно збільшуються обсяги нарахувань з оплати послуг з теплозабезпечення для мешканців, що особливо гостро проявилося в умовах стрімкого зростання вартості енергоносіїв в Україні.

Наявна законодавча та нормативна база недостатня і недосконала, не забезпечує правових засад реформування житлово-комунального господарства, взаємовідносин підприємств організацій галузі та споживачів послуг.

Усе це свідчить про наявність системної кризи в галузі та про міжгалузевий характер проблем, для розв’язання яких, а також для забезпечення переходу до ново моделі сталого функціонування житлово-комунального господарства необхідно проведення житлово-комунальної реформи. Існуюча система управління житлово-комунальним господарством міст та селищ, що орієнтована на адміністративно-командні засади і при якій неможливе ефективне виконання одночасно функцій замовника, виробника та виконавця житлово-комунальних послуг, повинна бути реформована на засадах ринково-договірних відносин між замовниками, виробниками, виконавцями і споживачами житлово-комунальних послуг.

Законодавч акти, акти Президента України і Кабінету Міністрів України, прийняті за останн роки, дали можливість розпочати реформування відносин у житлово-комунальній сфері. Передбачена ними система фінансування житлово-комунального господарства тарифна політика повинні забезпечити поступовий перехід на бездотаційний, самоокупний принцип роботи галузі. Обов’язковою умовою проведення житлово-комунальної реформи є зміна тактики ціноутворення, а саме: перехід від простого підвищення тарифів на житлово-комунальні послуги до поступово диференціації цих тарифів з урахуванням реальних доходів громадян і фактичних витрат виробників житлово-комунальних послуг, якості та місцезнаходження житла. Одночасно із збільшенням частки відшкодування населенням витрат на утримання житла і отримання житлово-комунальних послуг передбачається зменшення розміру цих витрат шляхом застосування нових енергозберігаючих технологій і обладнання, альтернативних джерел енергопостачання, зменшення втрат у процесі виробництва та надання послуг, впровадження засобів обліку та регулювання обсягів споживання води, тепла, енергоресурсів [15].

Але успішне реформування системи житлово-комунального господарства неможливо без роз’яснення населенню основних завдань і очікуваних результатів реформи житлово-комунального господарства, створення у широких верств населення, як звикли з недовірою ставитися до будь-яких інновацій, впевненості у доцільност запланованих перетворень. У зв’язку з цим, надзвичайно важливою є активізація нформаційно-пропагандистського супроводу процесів реформування і модернізац житлово-комунального комплексу, а також створення прозорого механізму взаємод підприємств житлово-комунального господарства та громадськості, спрямованого на вирішення проблемних питань у сфері житлово-комунального господарства.

Відбувається тенденція старіння житлового фонду, який здебільшого перебуває у незадовільному технічному стані: до категорії ветхих та аварійних віднесено 164 житлових будинки загальною площею 23,8 тис. кв. м, з яких – 38 аварійних будинків загальною площею 11,6 тис. кв. м, 126 ветхих будинків загальною площею 12,2 тис. кв. м.

Основн проблеми, що існують у житлово-комунальній галузі:

1) згубність загальної системи оподаткування для обслуговуючих організацій;

2) застарілий житловий фонд;

3) недостатнє бюджетне фінансування ремонту житлового фонду;

4) пасивне ставлення мешканців до утримання приміщень загального користування прибудинкових територій;

5) низька ефективність роботи львівських комунальних підприємств;

6) недоступність ринку комунальних послуг для приватних структур;

7) недосконалість тарифної політики держави.

Незважаючи на високий рівень приватизації житла, питання організації обслуговування будинків, у яких є приватизовані квартири, залишається проблемним. Велика кількість дрібних власників, вимоги соціального захисту населення та обумовлена об’єктивними причинами неліквідність неподільного майна спільного користування у житловому господарстві стримують залучення зовнішніх фінансових ресурсів, не дозволяють використати механізм майнових гарантій повернення банківських кредитів і забезпечення економічних інтересів інвесторів. Останнім часом мешканці міста все частіше висловлюють своє невдоволення щодо якості надання житлово-комунальних послуг. Невдоволення мешканців спричинене перш за все тим, що невчасно вирішуються питання поточного та капітального ремонту будинків, яке призводить до передчасного руйнування житлового фонду [17].

Альтернативним варіантом утримання та експлуатації житла, а також реалізації права громадян щодо їх участі у місцевому самоврядуванні є формування ОСББ як найбільш прогресивної форми самоорганізації громадян.

2.1 Централізоване водопостачання

Забір води з поверхневих водних об'єктів у межах міської зони здійснюється, як правило, для технічного водопостачання, поливання міських територій і пожежегасіння.

Для централізованого водопостачання міст використовують водні об'єкти, що відповідають нормам і вимогам до джерел господарсько-питного водопостачання і, що знаходяться на екологічно благополучних територіях.

У межах міської зони забір води для питних цілей з поверхневих водних об'єктів проводиться у виняткових випадках. Це можуть бути штучні водні об'єкти – канали або водоймища, спеціально призначені для питного водопостачання, у яких інші види водокористування заборонені. Навколо них обладнається зона санітарної охорони [5].

Зона санітарної охорони обладнається з метою забезпечення надійної санітарно-епідеміологічної обстановки. Зона складається з трьох поясів: першого – суворого режиму, других і третього – режимів обмеження. Границі 1 пояса для водотоку: нагору за течією – не менш 200 м від водозабору, униз – не менш 100 м, по березі – не менш 100 м від урізу води, до протилежного берега – не менш 100 м по акваторії, а при ширин ріки менш 100 м – вся акваторія і 50 м від уреза води всередину протилежного берега; для водойми – у радіусі 100 м від водозабору по акваторії і бережу. Границі ІІ пояса визначаються: нагору за течією водотоку – часом протікання води не менш 3 доби до водозабору; униз – не менш 250 м; бічн границі – від 500 м до 1000 м у залежності від рельєфу; для водойми у радіусі не менш 3 км від водозабору, а по березі – так само, як і для водотоку. Границі ІІІ поясу по акваторії збігаються з границями ІІ пояса, а по березі складають 3–5 км від урізу води. Територія І пояса повинна бути обгороджена, спланована й озеленена. На акваторії встановлюються попереджувальні буї. Територія охороняється, доступ сторонніх осіб заборонений. У межах І поясу можуть знаходитися тільки будинки і споруди, зв'язані з експлуатацією водопроводу. У межах ІІ й ІІІ поясів приймаються заходи для попередження забруднення джерела водопостачання.

Контроль якості води джерел централізованого господарсько-питного водопостачання здійснюється щодня місцевою санепідемслужбою і підприємством, що експлуатує водозабірні споруди.

Питні водозабори з підземних водоносних горизонтів звичайно розташовуються в межах міської території. Навколо них створюється зона санітарної охорони. Підземні води використовуються як для централізованого господарсько-питного водопостачання, так і для децентралізованого.

Одна з найважливіших частин життєзабезпечення міст – централізоване водопостачання – зіштовхується в останні десятиліття з великими труднощами. Дефіцит водних ресурсів потрібної якості приводить до необхідності транспортувати воду на сотні кілометрів. Зношеність і санітарний стан водоводів і розвідних мереж у багатьох містах України досягли критичного рівня.

Істотним недоліком централізованого водопостачання є застосуванн